Переможець конкурсу «Кіммерія» від альманаху української фантастики Das ist fantastisch!
читати журнальний варіант тут: http://www.ukrfantclub.com.ua/zurnal/das-ist-fantastis
Яр та селище виродків
I
Багаття потроху згасало. Осінній холод жваво
скориставшись цим, миттю заліз під вовняну сорочку й тисячами голок врізався у
тіло. Чоловік, що сидів перед полум’ям, виринув із думок, кинув у вогонь
наступну гілку й озирнувся навкруги. Йому знадобилось трохи часу, щоб
зрозуміти, де він. Спогади, в яких він щойно був удома, відлетіли угору разом з
димом від багаття. І це було добре. Те, що він дозволив собі цієї ночі, біля
вогнища, було випадковістю. Слабкістю, за яку він себе зараз ненавидів. Він ще тоді,
коли юнаком був змушений тікати з Талхерії, поклявся, що ніколи не дозволить
собі згадувати ті події. Але ж ось гріхи минулого зрадницьки пролізли у серце й
розтопили пам'ять. «Старію, чи що? – подумав чоловік, - Скільки ж я не був
вдома? Років з двадцять?». Вирахувати точно йому не дав чудний звір, що
вискочив з темряви лісу в освітлене вогнищем коло. Не більше метру, руда
істота, з довгим чорним хвостом й такого ж кольору короткими лапами, запитливо
дивилась на людину зеленими оченятами, що яскраво виблискували на білій морді.
-
Скунк! Повернувся? Добре. Що то в тебе? – чоловік взяв
річ, що тримав у своїх зубах звір.
То
була кисть лівої руки людини. Точніше, то були залишки дитячої руки.
-
Взагалі то я просив тебе знайти який-небудь прохід у
стіні. А ти що припер?
Тут
його чутливе вухо почуло слабке шарудіння. В темряві лісу, за спиною, хтось
був.
-
До мене гості. Зникни. Найдеш мене потім, - встиг
прошепотіти чоловік звірю.
Важкий удар у потилицю загасив свідомість.
- Не бійся, підходь.
- А як що він мене схопить?
- Не схопить. Він зв’язаний та
непритомний. Ти хочеш подивитись на живого людожера чи ні?
-
Який же він страшнючий.
Дитячі
голоси привели Яра до тями. Він лежав на животі, зв’язаний по руках
і ногах, на затхлій соломі, у клітці, яку було видовбано у гранітній
скелі. Передня стіна його тюрми складалась з міцної сталевої решітки з
маленькими дверцятами, що були замкнуті чудернацьким замком. Не подаючи виду,
що отямився, Яр трішечки розплющив одне око й через сітку вій розглядав
маленьких «гостей». Хлопчик, що був по сміливіше, мав самого здоровенного рота,
серед тих, що довелось бачити Яру. Паща, а інакше це назвати було складно, тягнулася
по дитячому обличчю від вуха до вуха, від чого обличчя дитини чимось було схоже
на жаб’яче. Над цим ротовим проваллям блищали великі, хитрі оченята небесного
кольору, дивлячись у які, про потворність нижньої частини обличчя якось
забувалося. А ось у подружки хлопчика з цим були проблеми. Одного ока у неї не
було. Взагалі. Права сторона обличчя була гладенькою як коліно. З лівою все
було в нормі. Око, бров, вії – все було на місці. Тож, як що закрити праву
сторону обличчя долонею, на Яра дивилась досить гарненька дівчинка.
-
А чого ти вирішив, що він людожер? – тихо запитала
дівчинка.
-
Батько мамці розповідав, коли вночі з вартування
повернувся. Ти вже спала. Казав, що спіймали його біля стіни й знаєш, що він
робив? – хлопчик зробив страшну паузу, - він Раду доїдав!
Дівчинка,
щоб не закричати від страху, затулила рота шестипалими долонями.
-
Коли наші його схопили, він якраз її руку гриз.
-
А звідки вони знали, що то Рада була?
-
Батько її, він з нашим у одному загоні був, по кривому пальцю
упізнав. Оскаженів страшенно. Вбити людожера хотів. Ледве відтягнули. Домбанг
наказав його у вежі зачинити, щоб самосуд не вчинив.
-
Герд, Ельза! Ви що тут робите? – прогримів над дитячими
головами гучний голос. – Їх мати всюди шукає, а вони біля клітки вештаються. Ану
мерщій додому!
Дітей наче вітром здуло. Тепер перед очима Яра постали два велетенських
хутрових чобота. Хтось здоровенний, судячи з розміру взуття, з хвилину
розглядав полоненого.
-
Досить в піжмурки гратись. Бачу, що очуняв, - пролунав
голос десь зверху.
Надалі прикидатися не було ніякого сенсу, тому Яр розплющив очі й зробив
спробу сісти. Враховуючи міцно зв’язані за спиною
руки й добряче змотані ноги, вдалося це не відразу. Але через деякий час він
вже сидів у клітці, спираючись спиною на загострене каміння стіни й з цікавістю
розглядав свого тюремника. А подивитись було на що. Перед ним стояв справжній
велетень. Двометрова гора м’язів була вдягнена
лише у короткі хутрові штани з широким шкіряним поясом. З хутра того ж звіру
були й чоботи воїна. Могутній голий торс хрест на хрест перетинали два шкіряних
ремені, що мідними кільцями чіплялись до поясу чоловіка. Перехрестя ременів закривав
круглий мідний щиток з зображенням перевернутого трикутника. Та на цьому вся
войовничість його закінчувалась, бо всю цю міць вінчала малесенька, повністю
лиса, голівка, з дитячим виразом на рожевому обличчі. Велетень спирався на
довгий держак з насадженою на нього сокирою з довгим лезом півкруглої форми.
-
Я зараз розв’яжу тобі ноги й
відведу до Домбанга. Спробуєш щость утнути – помреш. Хоча ти й так помреш, -
мовив велетень до Яра й гучно зареготав.
* * *
У корчмі «П’яний гном» цього холодного
вечора було людно. Двоє стражників, що тільки но увійшли в напівтемне,
задушливе приміщення й отримали від господаря свої безкоштовні келихи з гарячим
пивом, озиралися навколо в пошуках місця. Через мить вони вже стояли біля
столу, за яким вже декілька годин нудьгував Яр.
-
Посунься, бариго! – грубо мовив до нього старий стражник,
сідаючи поряд.
Яр, закутаний в довгий плащ з накинутим на голову капюшоном, відсунувся до
стіни й зробив вигляд, що дрімає. «Все ж таки плащ, це дуже гарна річ в холодних
землях Газарії, - думав він, потайки роздивляючись нових сусідів. - Захищає від
холоду, прикриває зброю й ховає обличчя свого господаря від непотрібних
поглядів». А для крадія, якого розшукують по всій Газарії, це було як раз дуже
доречно.
-
Нарешті цей клятий тиждень закінчився. Завтра відчинимо
ворота й всі ці торгаші потечуть з нашого міста як лайно з дірявої діжки, -
мовив старий стражник після першого, довгого ковтка гарячого напою.
Молодий, що сидів навпроти, витер білу піну з безвусої губи й запитав:
-
А виродки? Чому їх випустили сьогодні?
-
Ти їх бачив? Ці потвори своїм виглядом усіх торгашів та
мешканців міста перелякають, як що затримаються тут довше ніж потрібно. У
їхнього Домбанга з нашим Володарем дуже давня домовленість – в останній день ярмарку
вони приїжджають до Зарграду, купують все, що їм потрібно й геть звідси до
свого селища за стіну.
-
А Домбанг у них, це як наш Володар?
Міцний ляпас старого ледь не скинув молодого стражника з лави.
-
Ти мені хоч і племінник, та я на це не подивлюсь й швидко
тобі язика підріжу! - зло зашипів старий. - Ніколи не смій порівнювати цього виродка
з нашим Володарем! Зрозумів?
-
Зрозумів, дядько Єшта, - відповів хлопець, потираючи
потилицю. – А що за домовленість?
-
Цій домовленості вже років з шістьсот, а то й більше.
Селище виродків з давніх-давен утримує Скажену Ущелину, яка є єдиним проходом
до Газарії зі сторони Білих Земель. І я тобі скажу, справу свою вони добре
роблять. Чудовиська з того часу й носа сюди не сунуть. Як їм це вдається ніхто
не знає. Та хоча як що б переді мною постало військо з такими пиками, - старий
голосно засміявся, й через деякий час, заспокоївшись, продовжив, - я б точно
зв’язуватися
з ними не захотів. А ти ж знаєш,
налякати мне дуже важко. От і як вдячність за це, виродкам дозволено один раз
на рік, в останній день ярмарку, заходити у місто, купляти все, що треба та у
цей же день повертатися до себе, за стіну. Бариги цього дня чекають більш ніж
День народження Володаря. Виродки не торгуються, беруть багато й платять щедро.
Деякі торгаші за цей день розпродають усе, що не продали за весь тиждень.
-
Кажуть, у них чоловіки з трьома руками є.
-
Ага, й двоголові, і у баб їхніх по три цицьки та по дві
піхви, - старий стражник від свого жарту знов залився гавкучим сміхом.
-
А звідки ж у них стільки золота, дядько Єшта?
Після цього запитання Яр перетворився на одне велике вухо.
- Ми з хлопцями та й наш капітан
схиляємось до думки, що їхній Домбанг – чаклун, - схилившись до племінника,
тихо прошепотів старий.
Очі молодого стражника полізли на лоба.
- Але ж чаклунство в Газарії
заборонено Володарем. За це ж смерть без суду!
- Та тихіше ти! – старий стурбовано
озирнувся на Яра.
Впевнившись, що останній міцно спить, знов зашепотів до племінника:
- А як ще пояснити їхні повні золота
кошелі? Де вони його беруть? Тільки за допомогою чарів. Це я тобі точно говорю.
Деякий час, замовивши ще пива та гарячого супу, стражники мовчки вечеряли.
- Цікаво було б поглянути, як вони
там живуть у своєму селищі, - через деякий час промовив хлопець.
- І не думай про це! – облизуючи
ложку, відповів старий. - За ті тридцять років, що я тут служу, ще не один
дурень, який поліз до виродків, з-за стіни, якою вони відгородились від усіх,
не повернувся. І взагалі досить про це базікати. Як що нас хтось почує, то буде
нам непереливки.
Старий поглянув у кут, де сидів Яр. Місце було порожнім.
Вийшовши в прохолодну ніч з «П’яного гному», Яр озирнувся. Біля центральних воріт Зарграду караульні розпалили велике
багаття, навколо якого згуртувалися торгаші, що мали намір з ранку першими
залишити місто. По під стіною один за одним притулилися їхні пусті вози та
невеличкі брички, запряжені в кого ситими волами, а в кого замореними,
втомленими конячками. Від вогнища чувся веселий гомін, який інколи переривався
гучним, здоровим реготом сидячих навкруги. Яр тихенько свиснув й через мить, з даху
найближчого будинку, до його ніг зістрибнув чудернацький звір.
- Скунк, є цікава робота, - звернувся Яр
до істоти й швидко переказав все, що почув у корчмі.
Коли чоловік закінчив, звірок, усівшись на
задні лапи, обурено зацокотів язиком.
- Я не знаю, як я туди попаду! –
вислухавши його, відповів Яр. – Може ти знайдеш якийсь прохід, або дозволю їм
мене полонити. Якось проліземо. Ти зрозумій, якщо стражники не брешуть, то там
золота казна скільки! Зможемо купити собі перепустку й місце на кораблі та
нарешті залишити Газарію, бо наше подальше перебування тут може погано
закінчитись.
II
У великій залі берхолу, довгій дерев’яній споруді, обкладеній гранітними валунами, було людно. Майже всі, вільні від
робіт, мешканці селища зібрались подивитись суд над людожером. Пройшовши у
великі двері, в’язень на мить зупинився, аби очі звикли до полу темряви. Але велетень, що йшов
позаду, від душі стусонув його у спину так, що останні кроки Яр, аби утримати
рівновагу, пробіг, під дружній регіт виродків, майже до середини приміщення. Столи,
за якими зазвичай збиралися воїни під час тривалих бенкетів, були прибрані.
Довгі лави розставлено по під стіни залу. На них повилазили жінки, діти й ті потвори,
яким боги не подарували високий зріст. Перед ними, створивши живий коридор,
стояли озброєні чоловіки.
- Тихіше, Бор. Бо вб’єш його раніше ніж
треба, а людина може й невинна, - мовив хтось у кінці залу.
Гучний сміх сотні горлянок затряс стіни берхолу.
- Підведіть його ближче.
Чиїсь дужі руки підхопили Яра, й потягли на голос. Малолітні виродки та їх
потворні матусі з дикою радістю на тупеньких обличчях жбурляли в чоловіка
гнилими овочами. Було весело.
- Тихо, діти мої! – владний голос миттю припинив різноголосий гамір.
Яр підняв голову. Перед ним, на великому, дубовому троні сидів чоловік.
Довге, гарно вичесане, сиве волосся стікало по плечах й губилось у білій шубі
зі шкури невідомого звіра, в яку був закутаний їх господар. На потемнілому від
часу, порізаному глибокими зморшками обличчі, як два лазурити, блищали блакитні
очі. З хвилину Домбанг розглядав полоненого.
- Дванадцять молодих дівчат, - нарешті заворушились тонкі губи старого. –
За два тижні ти вбив дванадцять моїх дітей.
- І з’їв! – донеслося із натовпу. Гомін розлючених істот було припинено
піднятою рукою Домбанга.
- Хто ти й звідки прийшов, мене не цікавить - забагато честі для тебе.
Скажу лише, що ти вибрав невдале місце для полювання, людожер. Та, хвала Богам,
вони з мудрістю створили цей світ. Тож рано чи пізно, але все в ньому закінчується.
Твій кінець наступить завтра вранці. Тебе буде страчено. Маєш, що сказати?
- А правда, що у вас є жінки з трьома цицьками? – посміхаючись, запитав Яр.
- Заберіть його звідси.
* * *
Дуже хотілося пити. З ночі, коли Яр потрапив до полону, ніхто з місцевих не
потурбувався дати йому хоча б води, не кажучи вже про їжу. Після коротенького
суду, Бор, велетень, якому було доручено нагляд за в’язнем, під дике
улюлюкання малечі, відвів Яра назад до клітки й пішов у своїх справах. Ще деякий час діти покидали в полоненого каміння,
поштрикали його довгою, загостреною палицею й були розігнані якоюсь потворною
бабцею.
Вечоріло. В різних місцях селища, у спеціальних треногах, почали розпалювати
багаття. Загін з десятка воїнів, горланячи якусь дику пісню, протупотів повз
клітку в напрямку двох гір, що велетнями нависали над дахами будівель. «Зміна
варти у Скаженої Ущелини», - здогадався Яр, лежачи на смердючій соломі.
- Оце так вляпався, - надалі вже в голос мовив він сам до себе.
- А ти правда Раду з’їв?
Біля клітки стояла ранкова одноока дівчинка.
- Даси напитися – скажу, - Яр підсунувся ближче до решітки.
Дівчинка вагалась, але цікавість взяла своє й через хвилину вона
повернуляся з повним кухлем холодної води.
- Пий. Тільки руку мені не відкуси, будь ласка, - прошепотіла дитина,
притуливши кухоль до залізних прутів.
Яр жадібно накинувся на воду.
- І правильно зробив, що з’їв. Вона погана. На
минулий ярмарок батько мені з Зарграду різнокольорове намисто привіз, а їй
батько нічого не привіз, бо він жадібний, - тараторила дівчинка, поступово
нахиляя кухоль. - А вона в мене те намисто взяла поносити й потім не віддала.
Ми посварилися й вона навмисно кинула його у діру, а батькам сказала, що не
брала, та що я його сама десь загубила. Ще й руку мені кігтями своїми подряпала
сильно.
- Ах ти ж мале щеня!
Сильний удар здоровенної долоні вибив кухоль з рук дитини. Перелякана
дівчинка миттю зникла в темряві.
Упершись в землю дуже довгими, м’язистими
руками
й перебираючи від збудження коротенькими
ніжками, перед кліткою постав
один з воїнів, які полонили Яра цієї ночі. З напіввідкритого рота виродка текла
слина. Закрити пащу не дозволяла верхня щелепа з величезними зубами, яка сильно
випирала уперед. Жовті, малесенькі оченята горіли люттю.
- Добре, що мені не дали вбити тебе відразу. То було б занадто легко для
тебе, людожер. Та завтра я, нарешті, зможу насолодитися помстою. Мене звуть
Хант. Я батько Ради та твій кат. Вранці побачимось, людожер.
- Слину підбери, потворо, - зневажливо відповів Яр та, про всяк випадок,
відсунувся у глиб своєї в’язниці.
Хант дико заревів й блискавично викинув в напрямку бранця довжелезну руку.
Яра врятувало лише те, що грати були завузькі й покручена м’язами
рука, застрягла поміж залізними прутами клітки.
- Хант! Якого біса ти робиш?
З темряви, яка вже щільно охопила селище, випірнув Бор. Не обертаючись на
оклик, Хант, не поспішаючи, відійшов від клітки й зник у темряві.
* * *
Ближче до опівночі з’явився Скунк.
- Нарешті! Де ти швендяв увесь час? Мене тут вранці стратити збираються, а
воно гуляє бозна де. Руки звільни. Затекли – сил немає.
Звірятко залізло за спину Яра й швидко перегризло мотузку.
- Хух! – задоволено зітхнув в’язень, розтираючи зап'ястя. – Розповідай, що
бачив.
Скунк, усівшись поряд, швидко зацокотів. Через деякий час, Яр нетерпляче
перебив тварину:
- Як це, золота не знайшов? Може погано шукав?
Тварина обурено заверещала у відповідь.
- Не кричи. Побудиш усіх, - прошепотів Яр. - Добре, що хоч прохід під
стіною надибав. Шлях відходу є, то вже пів діла зроблено. А грошики я все ж
пошукаю. До ранку час є. Притягни мені швидше зі схованки мої відмички.
Скунк зник у темряві й мало не відразу селище вибухнуло дикими криками
сотні голосів. Майже одночасно у різних кутах запалали смолоскипи, освітивши все
навкруги яскравіше ніж у най світлий день. З-за будинків хтось гучно віддавав
якісь команди. Десь дико кричала жінка. Декілька раз повз клітку в напрямку
Скаженої Ущелини пробігали до зубів озброєні загони воїнів. Чорно-рудою тінню
до клітки влетів Скунк.
- Швидко ти, - мовив Яр, забираючи з пащі тваринки шкіряний мішечок. - Що там
у них трапилось, знаєш?
Вислухавши звіряче цокотіння, Яр не надовго замислився.
- Взагалі то це нам дуже доречно. Доки вони всі будуть шукати зниклу
дівчинку, ми пошукаємо золото й тихо собі заберемося звідси. Як ти думаєш, вони
сильно образяться, як що я не скажу їм до побачення?
Відповідь тварини Яр не почув, бо в цей час щось гучно бабахнуло й небо над
Скаженою Ущелиною засяяло смарагдовим кольором.
- Та що ж там у них коїться! – Яр з цікавістю подивився у небо. – А взагалі
то, це їхні справи, а нам вже час займатися своїми.
В’язень дістав зі шкіряного мішечка зв’язку різноманітних крючечків й
підсунувся до замку на гратах.
- Пішли. Тебе кличе Домбанг, - величезна постать Бора майже повністю
закрила світло від смарагдового неба.
- А щоб тебе! – Яр з переляку відсахнувся у глиб своєї в’язниці й
боляче вдарився головою об гранітну стіну.
- Хто тебе розв’язав і що то за потвора поряд із тобою? – Бор гидливо вказав на Скунка.
- Ти себе в дзеркало бачив, красень?
Дитяче обличчя велетня задумливо напружилося.
- А що таке дзеркало? – нарешті запитав він.
- Зрозуміло. Та й добре, що не бачив. Бо як би ти у нього поглянув, відразу
вмер би зі страху, - відповів Яр й надалі запитав: - Що хоче від мене твій
Домбанг?
Скунк, як завжди, зник непомітно.
* * *
У спальні, куди Бор привів в’язня, було задушливо. Біля ліжка, на якому з заплющеними очима лежав Домбанг,
метушилася та сама бабця, що у день відігнала малечу від ярової клітки. Їй
допомагали дві молоді, заплакані жінки. Декілька забруднених воїнів скупчились
біля каміна й про щось тихо перемовлялись. Погляди всіх присутніх миттю
зійшлись на Ярі й майже відразу перемістилися на лежачого старця. Домбанг
відкрив очі.
- Залиште нас, - твердим голосом сказав старий.
Присутні обурено загомоніли.
- Кровотеча не зупиняється, - промовила бабця, прибираючи з живота Домбанга
закривавлену ганчірку. Погляду Яра відкрилася страшна, рвана рана. Одна з жінок,
хлюпаючи носом, подала знахарці чистий відріз тканини. Намастивши рану якоюсь
паруючою, густою рідиною й нашвидкоруч наклавши пов'язку, стара пішла геть з
кімнати. На мить затрималася у дверях.
- Я повернусь через десять хвилин, - мовила вона, дивлячись на пораненого.
Чоловіки, кидаючи на Яра злі погляди, потягнулися слідом.
- Налий собі вина та сідай. В нас мало часу, - перемагаючи біль, Домбанг
вказав рукою на стіл, де стояли чималий глечик та кілька кухлів.
Яр не змусив просити себе двічі й швидко влив в себе дві порції. Наливши
третю, він спокійно всівся на кремезний, дерев’яний стілець й запитливо подивився на старого.
- Я знаю, хто ти. Тебе звуть Яр талхерієць - кривлячись, старий витяг з під
подушки сувій пергаменту, - такі повідомлення розвішані по всій Газарії. Могутній воїн, професійний найманець, а ще вправний
крадій зі своїм кодексом честі. Ну й далі всілякі формальності: зріст до двох
метрів, очі блакитні, волосся кольору житнього хліба, інколи заплетене у косу.
Одягнений в вовняну довгу сорочку, шкіряні штани та чоботи до колін. На лівому
плечі татуювання степового вовка. Ну це зрозуміло. Талхерія зі стародавнього,
як що я не помиляюсь, перекладається як Степова земля.
Домбанг підняв очі на співрозмовника. Яр спокійно витримав погляд.
- Так, що тут ще є, - поранений повернувся до читання. – Ага, ось: вправно
володіє усіма видами зброї. Віддає перевагу коротким мечам. Все вірно?
- Цю писанину я вже бачив сто разів. Я так розумію, що це не те, навіщо ти
мене покликав. Я взагалі то хотів виспатися перед стратою.
- Про те що ти ще й веселун, стражники не вказали, - засміявся старий та
відразу ж вхопився за живіт, застогнавши від болю.
- До речі, а де твій розумний тхір? Нишпорить по моєму селищу?
- Йому подобається, коли його називають мустела. Що ти хочеш, старий?
- Ти прийшов сюди за золотом і ти отримаєш його, як що виконаєш моє прохання.
Тобі треба вбити відьму, - спокійним голосом відповів Домбанг.
- Там, де тобі черево розірвали, випадково по голові не били? Яка, в біса,
відьма?! Чаклунство в Газарії заборонено й карається смертю. Ти не знав? - приголомшений
словами старця, вигукнув Яр.
- Цікаво чути балачки про чаклунство від чоловіка, який розмовляє з
твариною, - відповів Домбанг, й надалі продовжив: - В ночі зникла ще одна
дитина. Ельза, дівчинка, що дала тобі води. Це тринадцята. Коло замкнулося. Я
не встиг. Спустився у штольні. Зустрівся з Зарою, чи скоріше з тим, що раніше
було Зарою. Наслідки ти бачиш, - Домбанг вказав на пов'язку, яка поступово
насичувалася кров'ю.
- Хто така Зара? – майже нічого не зрозумівши з промови старого, запитав
Яр.
- Подай вина. У роті пересохло.
Зробивши декілька ковтків, поранений полегшено зітхнув, заплющив очі й
почав розповідь.
- Ми прийшли на цю землю втрьох. Два брати-близнюки й молодша сестра. Це
було близько дев’яти віків тому. У той день, коли Мертвий туман за добу знищив найвеличніше
місто-державу всіх часів та народів. Наш дім. Наш Вессен.
- Ти вессенианець? – здивувався Яр. – Але це ж легенда!
Домбанг посміхнувся.
-
Легенді теж треба з чогось розпочинатися. Не перебивай. У
нас мало часу, - він з хвилину лежав мовчки, набираючись сил.
-
У той день ми втрьох були далеченько від дому. Наш
батько, Володар Вессену, інколи робив нам такий подарунок – дозволяв три дні
відпочити від навчань й проводити цей час на свій розсуд. Цього разу ми
вирішили дослідити штольні Скаженої Ущелини. Зара, наша сестра, хотіла знайти
там чорний папороть, для якогось свого найміцнішого магічного зілля. Вона була
дуже сильною чаклункою. Від матері передалось. А нам з Ульдеріком було все
одно, чим займатись. Тож ми погодились її супроводжувати. Та додому, як ти
зрозумів, вже не повернулись. Мертвий туман загнав нас до Скаженої Ущелини й
зупинився, упершись у гірський ланцюг, який з того часу зветься Грудьми Бога. А
знищені ним землі згодом назвали Білими. Відчай охопив наші серця. Не пам’ятаю, скільки часу ми провели в Ущелині, намагаючись пробитись крізь
Мертвий туман. Використали всі знання, всі закляття. Все було марно. Одного
разу, після чергової спроби, Ульдерік, зі сльозами на очах, запропонував
змиритися з тим, що минуле життя втрачено назавжди й треба якось жити далі. Я
підтримав його. Зара ні. ЇЇ одержимість не знала меж! Вона кидалась на нас,
заглядала в очі, вмовляла, благала, погрожувала. А потім…А потім вона так
страшно подивилась на нас й кинулась у туман, - Домбанг замовк, заглибившись у
спогади.
Яр, ошалілий від розповіді, не чіпав старого.
-
Та треба було жити далі, - через хвилину продовжив
розповідь поранений. – Ми вирішили, в пам’ять про
рідних, заснувати на цій дикій землі, яка на вессеніанських мапах мала назву
Газарія, новий Вессен. На це пішло майже сто років. Та врешті решт, за
допомогою знань та магії з’явився Зарград. Життя
продовжувалось. Ульдерік, як старший, він народився на дві хвилини раніше за
мене, став Володарем Зарграда та, незабаром, всієї Газарії. Я взяв на себе
обов’язки
Першого радника. А далі повернулася Зара. І привела з собою страшних
чудовиськ з Білих Земель. Була страшна війна. Зара зі своїм військом нищила
все, куди падав її погляд. Селища згоряли, наче сухий очерет. Кров і сморід
залишала вона за собою. Це були важкі дні. Та ми витримали й дали відсіч. Батькові
уроки бойової магії не минули задарма. Поступово ми загнали залишки потвор
назад, до Білих Земель. Зару ми вбили. Вмираючи, вона прокляла нас та пообіцяла
повернутися. Нажаль, в запалі перемоги її слова не були почуті так, як треба.
Ми з Ульдеріком поховали її у штольнях. Вхід завалили камінням, наклали магічні
печатки. Тоді, на могилі сестри, Ульдерік своїм наказом заборонив чаклунство у
Газарії, - Домбанг посміхнувся своїм словам. - На військовій раді, що тоді
відбулась на місці, де зараз стоїть цей дім, було вирішено збудувати тут сторожове
селище. Залишилися лише добровольці. Загартовані битвами чоловіки й жінки. Я
став на чолі цих славних людей. Ульдерік був проти, але я переконав його. Зара,
це страшна таємниця нашої сім’ї. Тож хтось з нас
повинен був стати на її охорону. Згодом була збудована стіна. А незабаром на
нас почало діяти прокляття цього місця. Всі, хто залишився тоді тут, вже не
могли покинути селище. Ті, хто спробував, з дикими криками розчинялись у
повітрі, відійшовши більш ніж тисячу кроків від стіни. Ми тут бранці. Вже
багато віків.
Сповідь старого затягнулася. Було видно, що він дуже втомився. Вже декілька
разів до спальні заглядала знахарка, але Домбанг помахом руки проганяв її. Яр
налив ще по кухолю вина. Зробивши пару ковтків, поранений продовжив розповідь.
- Ті, кого ви звете виродками, то є нащадки воїнів, що залишились тоді зі
мною. Замкнуті стіною та магією, вони знаходять сили закохуватись,
одружуватись, народжувати дітей. Що з цього виходить, ти бачиш. Прокляття Зари
просочується крізь покоління…
- Це зветься кровозмішання, старий, - перервав розповідь Яр, - та й взагалі,
нащо мені ризикувати своїм життям заради того, хто засудив мене до страти хоч і
знав, що я не винен? Золота я можу здобути десь в іншому місці.
- По перше, мені було треба якось заспокоїти людей.
При слові «людей» Яр ледь стримав сміх.
- А по друге?
- А по друге, - Домбанг співчутливо подивився на Яра, - ти погано мене слухав,
талхерієць. Хто опиняється за стіною, вже не може відійти від неї далі, ніж на
тисячу кроків. Сподіваюсь, тепер ти зрозумів, що тих, хто приходив сюди за
легкою здобиччю ми не вбивали. Вони вбивали себе самі.
Яр схопився зі стільця й добряче лаючись, заходив по кімнаті.
- Зачекай, а як ви з’являєтесь на ярмарку? – різко зупинившись, з надією запитав він старого.
- Один день на рік, у той день, коли загинув Вессен, чари слабшають. Це
надає нам можливість відвідати Зарград. Доки не сяде сонце. Ну й як що питань
більше немає, то може ти хочеш послухати, як знищити відьму?
Яр, зробивши декілька довгих ковтків вина прямо з глечика, повернувся на
стілець.
III
- Мені
потрібна моя зброя, - звернувся Яр до Бора, що йшов трохи позаду.
- Де вона? – запитав велетень, перекладаючи свого бердиша з одного плеча на
друге.
- Там, де я її залишив.
- А де ти її залишив?
- О Боги! Я залишив її там, де ви мене схопили, - почав втрачати спокій Яр.
– Давай ми заберемо мою зброю, потім ти мене проведеш повз вартових до Скаженої
Ущелини, як тобі наказав Домбанг, й відчепися від мене.
- Ми не знайшли у тому місці ніякої зброї, - пробубонів позаду велетень.
Талхерієць на це лише знизав плечима.
Біля воріт, які відкривали прохід до Ущелини, Яр ще раз впевнився, чи
швидко виходять з заплічних піхов його улюблені короткі мечі, поправив,
засунутий за халяву правого чобота, ніж й наприкінці, перевіривши, чи на місці,
захований за широким поясом артефакт, що дав йому Домбанг, запитливо подивився
на Бора.
- Пропустіть його. Наказ Домбанга, - надав велетень команду вартовим.
Останні, нічого не розуміючи, дивились на Яра й ніяк не відреагували на
наказ.
- Мунк, я сумніваюся, що найкращий слухач селища не почув мою команду, -
Бор зробив крок до одного з охоронців.
Воїн, якого назвали найкращим слухачем через величезне ліве вухо,
розвернувся й почав порпатися в замку.
Тільки но вони трохи відійшли від освітленої вогнями стіни, як темрява
миттю затиснула їх у свої обійми. Смолоскип, який Бор прихопив із собою біля
воріт, допомагав не дуже. Йшли досить довго. Чи, можливо, так здалося завдяки
темряві. Та нарешті велетень зупинився.
- Оно вхід до штольні, - вказав він рукою й поліз у темний отвір, що ледь
було видно за купою каміння.
- Здається мені, що тобі наказали лише довести мене сюди? – притримав за
плече свого супутника Яр.
Бор обернувся й сумно дивлячись на Яра, відповів:
- Я чув твою розмову з Домбангом. І ще там моя донька, крадій.
- Ну хоч не людожер. Вже якось радує. Тільки, перед тим, як ми туди
поліземо, я хочу, щоб ти усвідомив одне: я туди йду розв’язувати свою проблему.
Не вашу. Повернешся ти звідти чи ні – мені начхати. Я закінчу цю справу, заберу
свою винагороду й миттю забуду про всю вашу потворну сімейку! Зрозумів?
Нічого не відповівши, Бор поліз у чорний прохід. Скориставшись самотністю,
Яр витяг з невеличкої поясної торби пляшечку зеленого скла й, швидко
відкоркувавши, випив її зміст. Нестерпний вогонь опалив нутрощі. Стримуючи
стогін, Яр повалився на каміння. З темряви випірнув Скунк й жваво зацокотів, торкаючись
вологим носиком напруженого від болю обличчя з господаря.
- Дякую, друже, за турботу. Сам не люблю цю гидоту використовувати. Та
сьогодні треба. Без чарів нам гаплик.
- Тебе довго чекати? – з темряви з’явилася голова Бора. – О! Я бачу, твій щур повернувся?
- Йому подобається, коли його звуть мустела,- відповів Яр, піднімаючись.
- Пішли. Я попереду, ти прикриваєш.
- Добре, - погодився Бор.
- Я, взагалі то це Скунку сказав.
Смерділо нестерпно. Спалахи смолоскипу відбивались на вологих стінах коридору
чудернацькими, танцюючими тінями. Інколи вони вихоплювали залишки якоїсь густої,
смарагдової рідини, що повільно стікала по граніту й змішувалась з брудними
калюжами на підлозі. Кроків через п’ятдесят вузький
коридор під невеликим кутом почав заглиблюватись у низ, пірнаючи в саму глиб
штольні. Стало трохи ширше. Стеля піднялася, й вже можна було йти, не боячись
розбити лоба об який-небудь камінь. Скунк, покрутившись поміж ногами, вирішив
нікого не чекати й гайнув у темну глибину печери. Ставало прохолодніше. Через
деякий час коридор почав множитись. Ліворуч та праворуч з’являлись відгалуження, які пропонували гостям завітати до їх заспокійливої темряви. Раптом
Яр пірнув в один з таких проходів й швидко затягнув за собою напарника.
- Тихо, - зашипів він, проштовхуючи Бора у глиб, – вогонь прикрий та
слухай.
Велетень, тіло якого ледь втиснулося у вузький прохід, швидко завів руку зі
смолоскипом за спину, другою міцніше стиснув бердиш й напряг слух. Зі сторони,
звідки йшли воїни, почулися тихі, невпевнені кроки. Коли вони порівнялись зі
схованкою, Яр стрибнув. Щось тихо зойкнуло й через секунду спокійним голосом
талхерієць звернувся до Бора:
- Підсвіти.
Полум’я смолоскипа вихопило з темряви забруднену чорно-смарагдовою багнюкою
фігуру Яра, біля ніг якого, у великій калюжі лежало маленьке, скорчене тільце.
- Герд? – нічого не розуміючи, вигукнув Бор.
Малий, розтираючи сльози по брудному обличчю, мовчки піднявся на ноги.
- В мене до тебе лише одне запитання, красунчику: ви всією сім'єю по
штольнях прогулятися вирішили? - стримуючи злість, звернувся Яр до напарника й надалі
перевів погляд на малого: - Маму твою чекати будемо?
Бор, відтіснивши Яра, присів навпроти дитини.
- Що ти тут робиш?
- Я допомогти хочу, - хлюпаючи носом, відповів хлопчик.
- Ти мені дуже допоможеш, як що будеш в цей час поряд із матір’ю, - лагідно
промовив Бор, витираючи заплакане обличчя сина. – Біжи додому.
- Запізно. Нас відчули.
Яр стурбовано дивився на своє татуювання. До цього часу спокійна, морда
вовка зарухалась, й миттю застигла у звіриному оскалі. Вихопивши смолоскип з
рук розгубленого Бора, Яр швидко загасив його у калюжі. У пітьмі, що миттю
накрила все навкруги, десь попереду, маленькою цяточкою, засвітився вогник.
Звідкілясь вислизнув Скунк й швидко щось зацокотів, дивлячись на Яра.
Вислухавши тваринку, талхерієць вирушив в напрямку вогника.
- Нам туди. Тримайтеся за мною, - не обертаючись, мовив він до батька з
сином, витягуючи мечі.
Печера, в яку вони вийшли, щедро була освітлена висячими по стінах каганцями.
Посередині майже круглого залу стояло, складене з великих кам’яних
валунів, крісло. В якому сиділа Вона. Точніше те, що раніше було Зарою: люблячою
донькою, улюбленою сестрою, могутньою чаклункою та самим страшним сном Газарії.
Час добре попрацював над тілом. На добре збереженому кістяку, з під залишок
майже зотлілого, багатого вбрання звисали шматки скрученої, коричневої шкіри.
Велика частина, колись гарного, чорного волосся, обсипалася навколо трону,
оголивши, схилений на груди, трохи подовжений череп. Те, що залишилось, звисало
униз рідкісними патлами. Кістлявими руками відьма тримала різнокольорове
намисто. По колу, ногами до кам’яного трону, були викладені знекровлені, обгризені підземними хижаками, тіла зниклих
дівчаток.
- Ось, що її підняло, - мовив Яр, вказуючи мечем на намисто у руках відьми.
– Невинна кров твоєї доньки, що потрапила на цю прикрасу під час дитячої бійки
й, завдяки Раді, опинилася під землею.
Бор, нічого не розуміючи, переводив погляд з Яра на намисто і назад.
- Їх дванадцять! - радісно вигукнув Герд, вказуючи на тіла. – Ельзи серед
них немає!
Й наче в підтвердження його слів, з діри на протилежній стороні усипальні,
долинув несамовитий дитячий крик. З диким ревом, перестрибуючи через тіла, Бор
кинувся на голос.
-
Стій! - загорлав Яр майже зниклому у проході Бору.
Та велетень вже його не чув. З діри почулись гулкі удари, підкріплені
добірними матюками воїна. Яр, підбігаючи до проходу, в якому зник Бор, вигукнув
до хлопчика:
- Приготуйся, малий! Зараз буде гаряче!
Герд вихопив з-за спини довгого ножа й розгублено подивився на талхерійця. В
цей час в глибині щось гучно вибухнуло, й з діри виплила смарагдового кольору
хмара, що нагадувала своїми обрисами жіночу фігуру. Гарячою хвилею Яра кинуло
через усю усипальню й добряче гепнуло об стіну. Звідкись поряд виник Скунк. Облетівши
печеру, хмара почала повільно всмоктуватися сидячим на троні скелетом. Водночас
почало діяти зілля, випите Яром напередодні. Тіло воїна почало неймовірно вигинатися
і скручуватися. З горла вирвався такий дикий, звіриний рик, що Герд змушений
був поспіхом затулити вуха. Несамовито заверещав Скунк. Те, що надалі побачив
хлопчик, можливо в майбутньому стане однією з самих великих легенд селища виродків.
За умови, як що хтось зможе про це розповісти. Біль кинула Яра на карачки й,
під переляканий крик малого, з рота талхерійця потік густий, сірий туман, який
почав формуватися у фігуру якогось звіра. За лічені секунди поряд з Яром стояв
велетенський степовий вовк. Звір затрусив могутнім тілом, наче щойно виліз з
води, після чого в один стрибок опинився на протилежній стороні печери й пірнув
у діру. Свідомість Яра розділилася. Він водночас бачив все, що відбувається в
усипальні й те, що сталося у другій печері.
Єдине, що встиг Бор після магічного удару відьми, це накрити собою доньку.
Вовк не гаючи часу вхопив велетня за шкіряні ремені й потяг до виходу.
- Тату! – закричав Герд, коли побачив батька, якого тягнула велика тварина.
Хлопчик кинувся на допомогу та, не пробігши й декілька кроків почав
задкувати назад, відкриваючи свого великого рота у німому крику. Кістяк відьми
повністю всмоктав в себе туман. Скелет повільно підняв голову. Задкуючи, хлопець
перечепився й впав на одне з понівечених дитячих тіл. То було тіло Ради. І ось
тут Герд вже загорланив як божевільний. Своїм криком хлопець зробив водночас
дві справи: привів до тями Бора й привернув до себе увагу відьми. Бор,
батьківське серце якого розривалося поміж дітьми, важко піднявся на ноги. Виглядав
він страшно. Майже відірвану ліву руку, що трималася лише на шматку шкіри й
декількох вцілілих сухожиллях, велетень спромігся засунути під залишки
шкіряного ременя. Обпечена шкіра звисала з тіла воїна великими, паруючими
шматками. Дитяче обличчя зникло. Замість нього була суцільна криваво-чорна рана
з дірками від очей. Бор був сліпий.
Не гаючи часу, вовк витяг й поклав біля ніг сліпого батька його маленьку,
однооку доньку, після чого зайняв місце поряд з Яром.
-
Бор! Відьмі потрібна кров тринадцятої дитини! Швидко
забирай дівчинку й забирайтеся звідси! Герд, допоможи йому!
Роздаючи команди, Яр кинувся на Зару, відволікаючи увагу потвори на себе.
Бор, легко закинув непритомне тіло доньки на плече, вхопився цілою рукою за щупле
плече хлопчика й страшна процесія рушила в доль стіни до виходу. В цей час
сталося неочікуване. Відьма зареготала, одночасно піднімаючи руки в сторони.
Потихеньку, наче після довгого сну, з землі почали підніматися понівечені тіла
дітей. Загін маленьких, мертвих помічників потягнувся до виходу, перегороджуючи
шлях Бору з дітьми. Герд, шаленіючи від страху, з диким криком відчаю кинувся в
натовп тих, що раніше були його друзями, й почав шматувати тіла наліво й
направо своїм довгим ножем. Йому на допомогу прийшов Скунк. Тваринка металася
між ногами мерців спритно перекушуючи сухожилля маленьких ніжок. Через хвилину
прохід було звільнено й Герд швидко заштовхав батька з сестрою в темний коридор
виходу.
Яр трохи не встиг. Першим на відьму налетів вовк. Збивши істоту з ніг,
величезна тварина міцно притисла смердючі кістки до землі могутніми лапами. Воїн
швидко дістав з-за поясу золотий ланцюжок з рубіновим кулоном, якого напередодні
дав йому Домбанг, й швидко накинув його відьмі на кістляву шию.
-
Це тобі брати передали. Прикраса вашої матері. Може хоч
це тебе вгамує!
Стовп яскравого червоного полум'я вдарив з прикраси, миттєво руйнуючи магію
цього місця. Шалений вітер закружляв печерою й завиваючи, понісся коридорами.
За лічені секунди розтанув у повітрі степовий вовк. Те, що було Зарою, з
шипінням почало перетворюватися на якусь зелену, густу рідину. Задихаючись від
смороду й майже втрачаючи свідомість, Яр поліз до виходу з усипальні.
Прийшовши до тями, зрозумів, що його несуть. На
ношах. Маленька дитяча рука міцно
тримала його вказівний палець. В ногах скрутився клубочком Скунк.
-
Обережно! – почув Яр голос Герда, коли хтось із носіїв
підковзнувся на каменях.
-
Та й правда треба обережніше, а то помре й купу грошей не
отримає, яку йому Домбанг пообіцяв.
-
А хіба ще залишились гроші, що передав нам Володар на
ярмарку? Ми ж наче їх усі витратили?
-
Витратили. Та наш гість про це не знає.
Над головою дружньо заіржали декілька голосів. «От же стара лисиця! –
посміхаючись про себе, подумав Яр й надалі звернувся до неба: - Боги! Благаю,
зробіть так, щоб цей старий брехун був ще живий. Мені дуже потрібно його
вбити!».
Немає коментарів:
Дописати коментар