1
Бум!
Бум! Бум! Суддя скажено лупив по гонгу своїм дерев’яним калаталом. Наче з туману, далеко й нерозбірливо, над головою хтось
рахував: один, два, три… «Саня, вставай!» – істерично горланив з того ж таки
бісового туману знайомий голос. Бум! Бум! Бум! Якого чорта суддя гамселить по
тій довбаній тарілці!? Відлік ще триває! Бій не закінчено! Я ще можу піднятися!
Бум! Бум! Бум! … Шість. Лише тільки шість. Ще купа часу. Я зараз піднімуся.
Коли рефері скаже вісім – я встану… Дев'ять! Я почав підніматися з рингу.
Я відкрив очі. Крізь каламутне,
сто років не мите вікно, яке вже давно забуло, що таке штори, пробивалися
сонячні промені. Сон розтанув, але бумкання не припинилося. Хтось настирливо
тарабанив у двері. Яка зараз година й що за шмат вати заліпив мені пів рота? З
великими труднощами я відірвав голову від подушки й, відпльовуючись від ватного
лайна, поплентався відчиняти. З дзеркала, що висіло у коридорі біля вхідних
дверей, на мене глянув Санта-Клаус! Ну як, Санта-Клаус. Не той, якого всі
бачать по телевізору чи на святах у школах або дитячих садочках, а скоріш той, образ
якого повсюдно використовується у фільмах жахів про Різдво. Опухле, "після
вчорашнього", обличчя. Величезні, синьо-зелені мішки під червоними, як в
упиря, очима. Такого ж кровавого кольору, але місцями гламурненько прикрашена
плямами олів'є й ще чортзна-чим, куртка різдвяного персонажа. Й на додаток, скособочена
набік бутафорська, ватяна борода, яка, до речі, ніяк не хотіла залишити мого
висохлого від спраги рота. Красава, що тут скажеш!
Ірка влетіла у квартиру з
таким виглядом, ніби саме тут і саме сьогодні ювелірна мережа "Золотий
вік" вирішила провести позапланову "чорну п'ятницю", а вона
виявилася першою у довжелезній черзі, таких же як сама, божевільних баб.
- Знаєш, що в тобі мені подобається,
Смірнов? – мовила вона, кинувши на мене співчуваючий погляд.
Я байдуже знизав плечима й
поплентався на кухню в пошуках хоч якоїсь рідини. Пити хотілося неймовірно. У
роті смерділо так, наче учора він служив лотком для цілої зграї кішок, які
напередодні нажерлися якоїсь погані.
- Стабільність! – вигукнула
мені у спину Ірка. – Ти як узяв до рук пляшку після того злощасного нокауту,
так і не випускаєш її вже останні десять років. Ти втратив все: мене, доньку,
спортивну кар'єру! Господи! Які у тебе були можливості! Ти ж нічого не зміг
втримати у своїх руках! В них стабільно тримається лише ця клята пляшка!
- Що ти хочеш? – я повільно
розвернувся до своєї колишньої. – Тільки не кажи, що прийшла привітати з
прийдешнім. Сьогодні лише двадцять восьме. Ще зарано.
- Ти ж обіцяв, Смірнов! Ти ж
обіцяв Аліку не вживати під час роботи! Ти знаєш, скільки зусиль я поклала, аби
вмовити його дати тобі змогу заробити? У нього солідна фірма! Її послугами
користуються поважні люди нашого міста. До нього артисти з усіх місцевих
театрів перед новорічними святами у чергу стають, бо тут за нетривалий час
можна нормальне бабло підняти! Я ж по людськи тобі допомогти хотіла. А ти…
Десь таки вона була права.
Алік, мій колишній друг і її теперішній чоловік, дійсно мав непоганий
туристичний бізнес. А років зо два тому додав до основних послуг свого агенства
таку собі короткострокову послугу під час новорічних свят: виїзд на замовлення Діда
Мороза зі Снігуронькою, або Санта-Клауса. Кому як заманеться.
Несподівану пропозицію колишньої попрацювати на її
чоловічка я, звичайно, гордо відкинув. Працювати на Аліка мені було гидко. Але
Ірка била по самому болючому місцю. Цим місцем є й буде наша донька. «Хоч якусь
копійчину заробиш й дитині подарунок купиш на день народження! Я вже за Новий
рік мовчу! Ти хоч пам'ятаєш, що вона народилася чотирнадцятого січня!? Я задовбалася
кожного разу їй казати, що ті подарунки, які ти їй нібито шлеш, постійно крадуть
злі ельфи та всіляку іншу подібну нісенітницю!» – верещала тоді у слухавку Ірка.
В решті решт, під тиском таких потужних аргументів, я погодився. Але Ірка не
була б Іркою, якби виклала на стіл усі карти. Як незабаром з’ясувалося, до
«жирних» клієнтів мене ніхто допускати не збирався. Я потрапив у таку собі
команду невдах, яку ми між собою називаємо «соціальний пакет від Аліка». Весь
прикол полягав у тому, що цей мудак якимось чином заручився підтримкою
господарів міста щодо лобіювання своїх інтересів у цьому напрямку. В обмін на
це, його шарашчина контора буде безкоштовно направляти своїх співробітників для
проведення святкових заходів на об’єкти, які вкаже
мерія. Шикарний хід і, що характерно, усі в плюсі. Алік отримав могутню
підтримку місцевої влади й гордо показав середній палець конкурентам, а мерія
під гаслом: «Усе для людей!» солідно, й що саме головне, безкоштовно,
попіарилася на тлі дитячих будинків, лікарень й інших таких «не модних»
закладів, про які згадують кілька разів на рік у зручний час. На такі заходи
Алік набирав пошарпаних акторів-пенсіонерів, студентів та безробітних. Коротше,
невдах, якім конче потрібні хоч якісь гроші. І як що аніматори, що працювали з
гарними клієнтами, отримували непоганий процент з кожного виїзду, то
«соціальний пакет від Аліка» працював за тупо встановлену таксу. А Алік був жадібним.
Ось з такого
закладу я й приперся додому невідомо коли й у всім відомому стані. Здається, це
був мій перший й останній робочий день. Взагалі то, отримавши у конторі
спецодяг, пару аркушів сценарію та аванс, я був твердо налаштований стримати
обіцянку, що дав Ірці – не пити. Але… Це трикляте «Але»… Коротко кажучи, після
того як я відробив «обов’язкову програму»
у тому інтернаті для дітей з вадами розумового розвитку, працівницями цього
закладу, скаженою зграєю тіток малозрозумілого віку, мене було запрошено на «неофіційну».
Наслідком моєї учорашньої слабкості було ефектне відображення у дзеркалі
сьогоднішнього ранку. І зневажливий погляд Ірки до купи.
- Ти що, оглух,
чи дурником прикидаєшся!? – пронизливий крик колишньої висмикнув мене з
роздумів.
- Вибач, не
розчув, що ти сказала, – відповів я, закриваючи кран й підносячи до рота кружку
з довгоочікуваною водою.
-
Я кажу, аванс давай.
-
Не зрозумів, з якого біса я повинен це зробити? – обурився я таким нахабством.
-
А з того біса, що на цей день народження твоя донька нарешті отримає подарунка
від свого супер зайнятого татуся! Я про це подбаю, з твого дозволу.
-
Безпрограшний у вас з Аліком бізнес, як я подивлюся: один платить гроші, друга
їх забирає. І начебто все чесно й правильно, тільки я не зрозумію, де мене
натягнули.
-
Не морочся з цього приводу, Смірнов. Ти ж розумієш, що я права. Так що залиш при
собі своє безглузде обурення, давай гроші й подякуй мені за те, що я не
розповім Аліку про твій учорашній дебют й забльовану форму. До речі про форму:
як що я правильно пам’ятаю, тебе сьогодні ввечері в обласній дитячій лікарні
чекають. Молоді матусі, що вимушено залишаються там на Новорічні свята зі
своїми дитинчатами, вирішили скористатися послугою мерії й замовити собі свято.
Тому дай лад своєму спецодягу, бо гидко дивитися, у що ти його перетворив.
Тобі, до речі, його ще повертати на фірму.
Те, що Ірка шляхетно пообіцяла не
розповідати Аліку про мій вчорашній дебют, мене взагалі не хвилювало. Це, так
би мовити, розмови на користь бідних. Захід заплановано на сьогоднішній вечір й
для того, аби знайти заміну, у них вже немає часу. Враховуючи й те, що сьогодні
субота. Можна було б послати цих "друзів" якомога далі, але ... Але раптова
конфіскація авансу не залишила мені вибору.
Дуже хотілося
похмелитися. Ірка через свою недоумкуватість за цей нетривалий візит встигла
двічі насипати сіль на мою рану, що й досі кровоточила. Перший раз, коли
згадала про нокаут, а другий: про обласну дитячу лікарню. Діставши з зім’ятої пачки таку ж пошарпану
сигарету, я поліз за сірниками. Прикурити вдалося тільки з третього разу.
Тремтячі, чи то з похмілля, чи то від нервів руки, просто зламали два перші
сірники. Нарешті, випустив у затхле повітря кухні першу струмінь біло-сірого
диму, я сперся спиною об холодну стіну, закрив очі й провалився на десять років
назад. У проклятий 2009-й.
* * *
Восьме березня дві тисячі дев'ятого року. Як зараз
пам'ятаю, то була неділя.
- Дівчат своїх хоча б встиг зранку привітати, чи як очі
продер – відразу до залу побіг? – у дверях роздягальні, хитро посміхаючись, стояв
Віктор Іванович.
- Ні, не привітав. Але
подаруночки вже давно приготував. Зараз лише квіти куплю й мерщій додому. Я ж
тепер на коні! Встигну ще до того, як вони прокинуться! – весело відповів я,
кидаючи до спортивної сумки вологого рушника.
- Ти дивись акуратніше конем
своїм керуй. Водій ти ще так собі, а березень на календарі не той, що на
вулиці. Дороги сам бачиш які. Дай Боже, аби до кінця квітня розтануло. Як Анюта
вмовила мене цю автівку тобі подарувати, й досі зрозуміти не можу.
- Ганна Сергіївна – золота теща!
- Де б собі таку знайти, –
іронічно промовив Віктор Іванович. – Ну добре, не гай часу, їдь, вітай своїх
жінок та не забудь, що о шістнадцятій на вас у гості чекають злий тесть та
золота теща.
- Коли той злий тесть, за
сумісництвом, ще й твій тренер, то навряд чи про таке забудеш. Добре! Будемо
вчасно! – вигукнув я, вибігаючи з роздягальні.
- Й онуку мою не годуйте
перед виїздом! Бабуся їй усіляких смаколиків наготувала! Чув мене!?
- Мала нехай у нас переночує,
– тихенько промовив Віктор Іванович, гойдаючи на руках Ярославу, – а ви додому
їдьте. Відпочиньте трохи.
Дитина, наче почувши, що мова
про неї, завовтузилася на міцних дідових руках. Ми з Іркою
переглянулися, імітуючи в поглядах заклопотаність й
водночас міцно зціпивши зуби, аби не заволати від радості. Вечір удвох. Я вже
давно забув, як це буває.
- Ой, не робіть такі обличчя, – засміялася моя люба теща,
прибираючи зі столу, – прямо так засмутилися, що зараз сльози з очей фонтаном
поллються. Іринко, давай на кухню, трішечки смачненького вам із Сашком додому
зберемо.
- Ранкове тренування я
скасовую. Перепочинь трохи. Але в обід щоб був на ринзі! До Чемпіонату десять
днів, ми, практично, готові, але над «трієчкою» ще треба попрацювати. Зрозумів?
А тепер не гай часу, хапай Ірку й геть звідси влаштовувати собі той, як це
зараз молодь каже? – Віктор Іванович смішно скривив обличчя, зображуючи могутню
роботу думки. – Романтік! Точно! Романтік, будь він неладен!
- Ну що, красуне, до тебе чи
до мене? – зухвало запитав я Ірку, коли вона, кинувши на заднє сидіння торбу з
тещиними смаколиками, плюхнулася поряд.
- Дурень! – Ірка боляче штовхнула
мене у бік. – Додому встигнемо. Павлюки щойно дзвонили. Кума ображається, що ти
не привітав її зі святом. Так що, любчику, не уникнути тобі спортивної слави.
Поїхали. Вони чекають.
Чорт забирай! Ірка мала рацію
– за Лєнку я дійсно забув! Але пертися до кумів у цей пізній час, ще й без
подарунка, мені дуже не хотілося.
- Не парся. Я ще тиждень тому
їй в Ейвоні духи замовила. Так що подаруночок у тебе є, – Ірка миттєво
зруйнувала усі мої аргументи, навіть не давши їм оформитися у слова. – Ну що,
боксер, пробила я твій захист?
- Пробила, – зітхнув я й
завів двигун.
Олена й Ігор Павлюки, хрещені
батьки нашої Ярослави, зустріли нас радісними посмішками й шикарним столом.
- Сань, це дуже дорогий і
якісний віскарь. Клієнт, що мені його презентував, заможна людина й лайно не
п'є, – довбав мене Ігор вже другу годину. – Дівчата! Ну де ви поділися!? Може
мені хтось допоможе цього ідеального хлопчика розворушити?
Ірка з Лєнкою, щось доказуючи одна одній,
неохоче повернулися зі спальні до столу.
- Чого ви тут без нас не поділили? Нашептатися
дівчаткам не даєте, – Лєнка всілася поряд з чоловіком.
- Він пити зі мною не хоче, –
Ігор награно надув губи.
- А за що п'ємо? – добряче
захмеліла Ірка потягнулася за келихом з шампанським.
- За дітей, – продовжував
грати ображеного, Ігор.
- Саша, ти не правий. Випити
за дітей, то святе! – суворо мовила Ірка, підсовуючи мені чарку з бурштинового
кольору рідиною.
- Ти у своєму розумі! У мене
Чемпіонат України незабаром! Твій татко мене у такий графік загнав – дихнути
ніколи!
- Так от і дихни тут з нами!
– перебила мене Ірка. – Розслабся. Тим більше, що татко дозволив тобі трохи
перепочити.
- Але ж не за чаркою!
- Саш, ну ти дійсно
напружений якийсь. Я за тобою увесь вечір спостерігаю. Так і до нервового зриву
недалеко, – підтримала куму Лєнка. - З однієї чарки тобі нічого не буде. Ось
лимончиком загризеш, та й усе.
- Я ж за кермом! – викинув я
останній козир.
- Старий, не сміши людей та
послухай бувалого воїна доріг, – самовдоволено посміхнувся Ігор, відчувши
тріщинку у моїй обороні. – Я тебе навчу, як себе з ментами вести, а щоб з рота
у тебе не смерділо, то тут тобі Лєнка допоможе.
- Та немає питань, кумасику.
Жменя кавових зерен і все буде нормально! Можеш мені повірити. Оце чудо, – вона
кивнула головою у бік чоловіка, – через день з ранку таку каву на суху жере,
тільки й встигаю купляти.
- Ну! За дітей!
Перша йшла важко, а потім –
як по маслу.
За порадою Ігоря, я їхав, не
ховаючися, прямо по добре освітленому проспекту. Кум завірив мене, що о
четвертій ранку даішники або сплять у своїх автівках, або нишпорять темними
вуличками у пошуках хитрих водіїв, які на підпитку намагаються проскочити
додому такими закапелками. Ігор ще назвав ці непримітні вулички «шанхаями». Схоже,
що у той час, коли ми гуляли у Павлюків, весна все ж таки вирішила нагадати
зимі, що час останньої вже минув й пора звільняти місце. Тому добряче пройшлася
дощем по нічному Запоріжжю. Мокрий асфальт та залишки спресованих, вкритих
брудною крижаною кіркою, снігових кучугур, які щільно взяли у свій полон
узбіччя дороги, у променях світла фар вибухали перед очима мільйонами яскравих
іскор. Я до болю у пальцях стискав кермо, роздратовано мружачись від колючих спалахів
світла на лобовому склі. Ірка, наче відчуваючи мій стан, мовчки тикала по
кнопках магнітоли, перескакуючи з хвилі на хвилю, чим ще більше дратувала мене.
Коли ми проминули Автовокзал їй врешті-решт закортіло побалакати.
- А нічого так посиділи, еге
ж?
Я не відповідав. Ситуація, що
склалася, до біса мене дратувала: четверта ранку, по обіді тренування, але враховуючи
кількість прийнятого алкоголю, в нормальному вигляді я туди навряд чи прийду –
я просто не встигну відпочити! Віктор Іванович буде у захваті. Мій п'яний мозок
панічно шукав якісь слова для виправдання, але де ж їх взяти, якщо, як не
крути, з усіх боків ти, кінчений ідіот!
- Чого мовчиш? Про що думаєш?
– Ірці у її стані вкрай потрібен був співрозмовник.
Мене прорвало, і я,
перемішуючи свою промову відбірними матюками, швидко пояснив, чого я мовчу й
про що думаю. Вона засміялася й надалі хтиво промуркотіла прямо мені у вухо:
- Що б швидко очистити
організм від алкоголю, потрібно добре пропотіти, коханий. І це я тобі дуже
скоро забезпечу. Хоча чого чекати, якщо можна почати прямо зараз…
Збуджено дихаючи Ірка полізла розстібати ширінку на моїх джинсах.
- Ірка, якого біса ти робиш!?
Найшла час! – ошелешений тим, що коїться, я якось намагався докричатися до свідомості
п'яної, й від цього сексуально перезбудженої жіночки.
Але це було марно. На мить, відвівши погляд від дороги, я поглянув на
дружину. Добравшися до своєї мети, Ірка зручніше вмостилася в пасажирському
кріслі й… Від потужного удару чогось важкого об лобове скло автомобіля, мене
добряче гепнуло обличчям об кермо. Миттєво випроставшись, я побачив, як на мене
швидко наближається яскравий рекламний банер, встановлений на розділовій смузі
проспекту. Автоматично чи з переляку, вдавивши у підлогу педаль гальм, я
викрутив кермо у протилежний бік. Автівку
моментально почало кружляти на мокрому асфальті. Десь далеко, на кордоні моєї
свідомості, нестямно волала Ірка. Я не знаю, скільки тривав та чим би скінчився
цей страшний автомобільний танок, якби не спресована водою та морозом купа
брудного снігу, що доживала свої дні на узбіччі дороги. Мій Ланос з усієї дурі
вліпився мордякою у цю кучугуру й застиг, жалібно скулячи переляканим двигуном.
У світлі вцілілої фари, крізь вкрите павутинням тріщин лобове скло, на
цегляному стовпі я роздивився синій прямокутник з майже білими літерами на
ньому. Комунальна установа «Запорізька обласна клінічна
дитяча лікарня» Запорізької обласної ради, тупо
прочитав я, втрачаючи свідомість.
Мене розштовхала Ірка.
- Та прийди ж ти, нарешті, до тями!
Я різко випрямився на сидінні й повів навколо замутненим
поглядом. Згадавши, що сталося, кинувся з автівки.
- Стій! - цупкі Іркині пальці намертво вчепилися у рукав
моєї куртки.
Я з непорозумінням подивився на дружину.
- Іра, ти дурна!? Ми збили когось! Треба подивитися,
допомогти!
- Це ти несповна розуму! – почув я у відповідь зле
сичання. – Ти п'яний, Сашко! Розумієш наслідки!?
Я застиг однією ногою на вулиці. Прямий у голову від
боксера-важковика! Наче я його тупо пропустив, та лежу на ринзі, рахуючи
метеликів. Саме так я себе зараз відчував.
- Поїхали звідси швидше, доки нас ніхто не бачив! –
вигукнула Ірка, затягуючи мене назад до салону.
* * *
Я енергійно захитав головою в
різні боки, відганяючи важкі спогади. Від різких рухів повернувся біль. Не той,
похмільний, до якого я вже давно звик, а той, що оселився у моїй голові після
аварії. Той, що вперше розірвав мій мозок прямо у ринзі, під час бою на моєму
першому й, як з'ясувалося, останньому Чемпіонаті. Той, який люто вибухнув, коли
я пропустив прямий у голову і впав, щоб вже ніколи не встати. Той, якого усі
тоді назвали блискучим нокаутом. Той, що періодично навідувався до мене усі
останні десять років. Біль-пам'ять. Біль-страх. Біль-помста.
Хвилин десять я тримав голову
під напором холодної води. Трохи полегшало. Надалі, обмотавши її мокрим
рушником, я обережно поліз з ванної до рятівного дивану. У лікарню мені на
вісімнадцяту, тож час привести себе до ладу ще був. Покопирсавшися у кишенях
куртки, що валялася поряд, у пошуках знеболюючих, я знайшов лише зім'ятий,
порожній блістер. Коли не везе, то це вже надовго. Та й хрін з ними, з тими
пігулками. Відпрацюю програму й увечері полікуюся своєю мікстурою, пів пляшки
якої якимось чином опинилося за бильцем дивану. Мабуть, учора з собою припер з
«роботи». Неочікувана знахідка додала настрою. Я зручно вмостив свою багатостраждальну
голову на подушці й закрив очі.
* * *
Наступні, після дорожньої
пригоди, хвилини, години, дні нагадували якийсь супер гівняний, драматично-детективний
серіал. Дочергикавши якимось дивом до гаража й заховав там биту автівку, ми з
Іркою помчали додому. Чи то від алкоголю, чи то від удару головою об кермо, чи
то взагалі від ситуації, що склалася, мене кілька разів знудило. Ірка увесь цей
час торохтіла з кимось по телефону, водночас гидливо дивлячися, як я викликаю
«Іхтіандра».
Через пів години у квартирі з'явився Віктор Іванович. Від
його розлюченого погляду мене вдавило в диван. Не сказавши мені ані слова,
тесть грубо обірвав виправдовувальну промову Ірки:
- Ключі від гаража й машини! Швидко!
Вихопивши з рук доньки залізну зв’язку, Віктор Іванович
зі словами: «Я передзвоню», зник за дверима.
Ірка розбудила мене наступного ранку десь о десятій. Як я взагалі примудрився заснути?
- Тато дзвонив.
Наче пружина, я підскочив на дивані.
У роті була пустеля, а у голові вирував буревій спогадів
про нічні події. Це був не сон, й учорашній жах тривав. Я завив, як смертельно поранений
собака.
- Випий, – Ірка простягнула мені стакан з якоюсь шиплячою
рідиною, – полегшає.
Не переймаючися вмістом, я з жадібністю всмоктав стакан й
запитливо поглянув на дружину.
- Розслабся, котику. Усе гаразд. Автівку перегнали до
знайомого майстра, й до завтра вона буде як новенька. Тато казав, що
пошкодження не дуже серйозні. Мала, до речі, поки побуде у батьків. Так що все
нормально. Видихай та готуйся до Чемпіонату. Тренування у тебе завтра вранці,
тож сьогодні ти вільний.
З кожним словом дружини мої очі ставали все більше й
більше. Сказати, що її задоволене обличчя й радісний голос мене шокували, то не
сказати нічого. Я не міг зрозуміти, хто зараз сидить поруч: цинічна, бездушна
особина, чи просто недоумкувата жінка.
- Іра, у тебе з головою все гаразд!? Тобі дійсно здається,
що мене зараз турбує пошкоджене авто!? Ми людину збили й залишили на місці
пригоди! Ти хоч трохи уявляєш, що я зараз відчуваю і як мені взагалі з цим
жити!? Я злодій, Іра! Це ж кримінальна справа! Чи ти вважаєш, що менти нікого
шукати не будуть!?
- Не смій кричати на мене! – Іркині очі запалали люттю. –
Лежиш тут, весь такий правильний, про почуття свої міркуєш, поки інші люди твій
зад з лайна витягують. Якщо ти такий чесний та сумлінний, шуруй до ментів та
скажи, що це ти, Олександр Смірнов, завалив на своєму драндулеті ту бомжичку й
готовий понести заслужене покарання за усією суворістю закону! Давай, вали,
очисти совість! Це ж єдине, що тебе зараз турбує! А про нас з Ярославою ти
подумав!? Як нам далі жити, коли тебе осудять? Донька зека. Так ти хочеш, щоб
твою дитину дражнили у дворі й у школі!? Так!? А тато? Він в тебе стільки
зусиль вклав! Йому зі своїми надіями що тепер робити? А мама…
Від такої словесної атаки в мене навіть щелепа відвисла.
- Що витріщився!? Сказати нічого!?
- Іра, припини! Ти ж розумієш, що я правий!
- Та пішов ти на хер зі своєю правдою! Мені моя ближче! –
викрикуючи це, Ірка дістала з шафи велику валізу й почала нервово кидати туди
свої та Ярославині речі.
- Що ти робиш? – моє питання було суто риторичним.
- Ми з Ярославою поки у батьків побудемо. Так буде краще.
Як пишуть у романах про кохання: «Вона пішла, голосно
грюкнувши дверима. А я її не зупинив…».
- Вгамуйся! З дівчатами твоїми усе добре. Поживуть трохи
у нас, нічого страшного. Так усім буде краще. Іра з часом заспокоїться, та й ти
нормально підготуватися до змагань зможеш. Ірину теж зрозуміти треба: нервовий стрес
у людини. Щодо твоєї справи: та жінка не місцева, десь з району. Родичів немає,
чого тут вешталася о тій порі – не відомо. Шукати її, скоріш за все ніхто не
буде. Побовтається ця історія в міліцейських зведеннях, як розшукова ДТП, та й
затихне потихеньку. Поважні люди обіцяли. Так що все, це питання закрито. Нам
ще треба якось медичну комісію проскочити. Давай перевдягайся. Я чекаю тебе у
ринзі.
Увесь цей монолог я вислухав наступного
ранку від похмурого Віктора Івановича, як тільки переступив поріг спортзалу.
Ну а далі було, як було: вдень
– виснажливі, але не якісні тренування, ввечері – самотність у порожній
квартирі. А звідки ж узятися тій якості, коли у тебе постійно стоїть перед
очима картинка з тілом людини, що лежить на брудному, мокрому асфальті. Та й
вечори ті кляті… Коротше, почував я тоді
себе препаскудно.
На Чемпіонат у Кривий Ріг
Ірка зі мною не поїхала. Побажала перемоги телефоном та й усе. На Чемпіонаті у
Кривому Розі я програв. У третьому раунді першого ж бою, я отримав прямий у
голову, від якого мозок вибухнув неймовірним болем. А далі... А далі були довгі
дні у лікарні й діагноз, який повністю перекреслив моє наступне життя: внутрішньочерепний крововилив. Помста долі за
боягузство у тій аварії.
2
Будильник у мобільному сповістив, що вже третя година
дня. Час збиратися. Сяк-так заправши й
висушивши праскою плями на санта-клаусній куртці, пошкрябав обличчя напів тупим
Жилетом, я поїхав у лікарню.
- Якийсь ти задрипаний Дід
Мороз.
Такими словами біля входу у
пульмонологічне відділення лікарні зустріла мене середнього віку жіночка у
білому медичному халаті.
- Я Санта-Клаус, – промимрив
я, трохи ошелешений таким привітанням.
- Не полегшало, –
посміхнулася вона, відчиняючи двері. – Йди за мною.
Тільки тихо. Дітей матусі по палатах відволікають, сподіваюся, проскочиш
непоміченим.
Пустим коридором ми пройшли
до маніпуляційної.
- Перевдягайся поки, а коли
треба буде – я за тобою прийду. Оно на канапі подарунки складено. Вони
підписані, тому не помилишся. До речі, а в тебе мішок для подарунків є,
Санта-Клаус?
- Ображаєте, тітонька, звісно
ж є. Мене, до речі, Олександром кличуть, якщо що. А вас?
- А тітоньку звуть Ольгою Леонідівною
і вона завідуюча цим відділенням.
«Ой, як незручно вийшло», -
промайнула у голові фраза з відомого мультику.
-
Все, офіційну частину завершено, а тепер працюймо: ти в образ входь, а я пішла
діточок до їдальні збирати, – Ольга Леонідівна вийшла з маніпуляційної, щільно
зачинив за собою двері.
Зітхнувши, я приречено поліз
у сумку за спецодягом.
Ну, загалом, свято пройшло
нормально. По накатаній. Із закликом Санта-Клауса, триразовим верещанням:
«Ялинка – гори», віршиками, танцями, отриманням подарунків. Близько восьмої
години вечора цей вертеп скінчився і я, нарешті, був вільний. Швидко покидавши
у сумку реквізит, я, пам'ятаючи про «ліки» за диваном, ломанувся на вихід з маніпуляційної й ледь не збив у дверях Ольгу
Леонідівну.
- Обережніше! – вигукнула жінка, вхопившись за
одвірок.
- Вибачте, додому поспішаю!
- Отакої! А шампанського за Новий рік хильнути?
Там матусі у їдальні вже стіл накривають.
- Я не п'ю на роботі.
Дзвінкий
сміх завідувачки полетів по коридору.
-
Ну шампанське, припускаю, ти дійсно не п’єш. Не твій
формат. А ось від самогончику та й під домашню качечку, здається мені, ти
навряд чи відмовишся.
Від цих слів мої мозок зі
шлунком одночасно заволали «Так!». Ковтаючи слину, я з недовірою звернувся до Ольги
Леонідівни:
- Ви ж, начебто, тут головна?
Тому якось не зрозуміло, чому дозволяєте вживання спиртних напоїв у державній
установі.
Обличчя завідувачки на мить
спохмурніло. Вона заштовхнула мене назад до кабінету й, щільно прикривши двері,
мовила, дивлячися мені в очі:
- Чому, питаєш? А чорт його
знає. Може тому, що отам, – жінка махнула рукою у напрямку відділення, – лежать
хворі дітки: маленькі з матусями, старші – без. Зараз їх не багато, сам бачив.
Усі, кому можна, кому лікувальний процес дозволяє, роз'їхалися по домівках.
Зустрічати Новий рік у сімейному колі. У більшості, це місцеві. Залишилися лише
ті, кого за багатьох причин, ми не можемо залишити без нагляду. Розумієш мене?
- Поки що, так.
- Лікарня обласна, й
контингент, у своїй більшості, складається з хворих дітей з усіх районів
Запорізької області. А вони дуже різні, Олександре. І хвороби в них різні. До
деяких відвідувачі щодня приходядь. А є дітки, до яких тижнями батьки не
приїздять. А коли навідуються, то й те не надовго. Смаколиками дитину завалять,
грошей лікарям на ліки та у кишеню відсиплють й скоріше назад, на роботу. Бо ж ті
гроші теж десь брати треба. А ще є матусі – одиначки. Одні просто розлученні, а
другі взагалі у шлюбі не були. Добре, коли дідусі та бабусі є. Ті хоч
провідують. А бувають, взагалі, клінічні випадки: сама з села, батьків немає,
чоловіка немає, а дитина є.
«А чи не хильнула тітонька
вже десь оковитої, поки я навколо ялинки, як дурний, витанцьовував!?» – наче
блискавка сяйнула у голові думка. Я непомітно потягнув носом. Алкоголем не
пахло. Я б почув. Тоді чого її понесло язиком теліпати перед незнайомою
людиною? Самотня? Криза середнього віку? Спрацював вагонний синдром, коли люди,
що їдуть в одному купе потягу й бачать один одного перший й останній раз,
вивертають душу, як на сповіді? Херня якась. Треба валити звідси, й чим швидше
тим краще. Я навіть качечки їхньої з самогончиком не хочу. Вдома коньячок є. Хоч
і лайно порошкове, та зате своє.
- Що ти так на мене дивишся?
Думаєш, якась схиблена тітка найшла порожні вуха, та й дме в них на радощах що
є сили? – Ольга Леонідівна сумно посміхнулася. – Десь може ти й правий. Ти ж Дід
Мороз, чи той, як його – Санта-Клаус. Один хрін, чарівник. То ж, мабуть,
спрацювало у мене підсвідоме бажання якогось чарівництва у тебе випросити.
Жіночка замовкла й
відвернулася до великого вікна, яке пізній, зимовий вечір вже давно пофарбував
зовні у свій улюблений, чорний колір. Я, від цього не зрозумілого монологу,
розгублено дивився на лікарку, точніше на її віконне відбивання, не знаючи, що
мені робити далі. Звісно ж, думка скоріше чкурнути додому, нікуди не поділася.
Але чомусь я не міг прям зараз тупо попрощатися й піти. Мабуть, відчувши мій
стан, Ольга Леонідівна продовжила, дивлячись у вікно:
- До чого я все це тобі
розповідаю. Біда об'єднує. І зараз там, у їдальні, жіночки, які б за стінами
цієї лікарні при зустрічі й не подивилися б одна на одну, а може взагалі б і не
зустрілися, різні фінансово-вагові категорії, разом накривають святковий стіл
всім, що в них є. Одні тягнуть різноманітні смаколики, що родичі нанесли, а
інші…А інші жменю дешевих цукерок або якесь яблучко. Кілька днів готувалися до
твого приходу, – Ольга Леонідівна обернулася й пильно подивилася мені в очі. – Залишайся.
Подаруй їм новорічне диво. Нехай хоч сьогодні вони забудуть про всі оті діагнози,
крапельниці, аналізи… Зрозумів, чому сьогодні дозволяю режим порушувати?
Я зрозумів.
- Мені перевдягатися у
Санта-Клауса, чи як?
Розійшлися ми десь близько опівночі. Врахувавши
попередній досвід проведення свята в інтернаті, звідки я приліз розірваний в
м'ясо, на цій вечірці я був на висоті. Ні, звісно ж, чарочок надцять я
перехилив, але ця доза для мене, то взагалі ніщо. Як слону дробина. Тому,
відмовившись від супроводу Ольги Леонідівни до воріт установи, й гараче
розпрощавшися з дівчатами, я, трохи не впевнено, але ж на своїх двох, майже
рівно крокував в напрямку виходу.
Він стояв у сходовому
прольоті між четвертим та третім поверхами. Хлопчик, років десяти. Домашні
капці, старенькі спортивні штанці й сорочка з довгими рукавами, яка, до речі,
була йому, трохи замала. Це те, що я зміг роздивитися у світлі вуличного
ліхтаря, яке ледь пробивалося у приміщення крізь давно не мите вікно, доки
повільно спускався сходинками. Зупинятися я не збирався. Швендяє малий по
лікарні, то хай собі й швендяє. Моє яке діло. Вже, напевно, за північ
перевалило, а мені ще якось додому долізти треба. Ну а хлопчик, мабуть, рідних
проводжає, що його відвідати на свято приїжджали. Як там Ольга Леонідівна
казала? Смаколиків відсиплють та й додому. Чи ні, не так. Вона казала, що
смаколиками завалять, а грошей відсиплють. Відсиплють, завалять! Завалять,
відсиплють! Мугикаючи собі під носа ці слова під якийсь дурнуватий мотивчик, я
проминув проліт з хлопцем й застиг над наступними сходами, з піднятою ногою.
Стоп! Які, в біса, відвідувачі! Перша година ночі! Чому він не у ліжку!?
- Шановний! Вибачте, що
відволікаю вас від спостереження за всесвітом своїм дурним питанням, але все ж
наважуся його задати: а чи не час вам спати?
Знаходячися
у стадії – усі навколо друзі, я був стовідсотково впевнений, що такий, шанобливо-веселий, тон звернення обов'язково розвеселить
малого й він перейметься до мене безмежним почуттям довіри й радості. Ні фіга
не спрацювало. Хлопчина навіть оком не повів. Начебто я якесь порожнє місце.
- Агов, хлопче! Я, взагалі то, до тебе звертаюся.
Ще одна моя спроба привернути до себе увагу дитини
дорівнювала першої. У вас нуль на барабані, як казав один вусатий дядько з
телевізору. Якщо чесно, то я образився. Задовбали ці знахабнілі, ні ким не
зрозумілі малолєтки! Виховання вже не те, щоб на нулі – воно взагалі у мінуси
злетіло! Дати б йому доброго потиличника за невихованість, так не можна! Мамусик
й татусік в мить з купою адвокатів налетять: «Хто дав право торкатися нашого
супер чада!? Ми його виховуємо за якоюся ультра новою, американогівняною
системою! Ви зруйнували не сформовану дитячу психіку!»… І теде і тепе. Уся
мережа завалена таким інформаційним мотлохом. Хоча, якщо судити з його одягу,
то «просунутими» батьками тут і не пахне. Хлопець явно з якогось далекого
селища області. Тому батьки у нього відповідні, й новомодними системами
виховання не хворіють. Цікаво, а в них взагалі там інтернет є? Так, подумки
розмовляючи сам із собою, я, в останнє глянувши на пацана, поплентався далі.
- Холодно на вулиці?
Дитячий голос, що пролунав у
мертвій тиші сходового прольоту, миттєво скував моє розслаблене алкоголем тіло.
Я, за секунду опинившися у стані анабіозу, ще встиг зробити на автопілоті два
кроки сходинками, й завмер, як Шварц, коли з нього батарейку витягли у другій
частині Термінатора.
- Людина вміє говорити? –
оговтавшися, я звернувся до малого словами незрозумілого чувака з «Гри
престолів» й ефектно обернувся.
Він стояв, як і стояв:
худенький, з опущеними руками, витріщаючися у ніч крізь забруднене вікно. Синку,
тебе батьки ввічливості не вчили? Ці слова я так і не вимовив. Хлопчик виглядав
таким самотнім на тлі цих холодних, лікарняних стін! Перед тим довбаним, немитим
вікном! У цій своїй замалій сорочці! Коротше…
- Не холодно. Зима цього року
тепла, – спокійно відповів я. – А ти чого тут? Когось виглядаєш?
- Маму, – відповів малий,
продовжуючи пильно відстежувати нічну вулицю.
- Маму? – я повільно піднявся
на дві сходинки у гору й присів біля нього. – Час відвідин вже давно минув,
хлопче. Ти, взагалі, з якого відділення?
- З пульмонологічного. Вона
казала, що мені зроблять укол і я засну, а коли прокинуся, то вона буде поряд.
Я прокинувся, а її немає.
- Тю, братан! – полегшено
вигукнув я, – так тут все зрозуміло: просто ти проспав трохи більше, ніж
очікувалося! Вона, скоріш за все, прийшла, побачила, що ти спиш, та й пішла
собі додому! А завтра вранці, чи вже сьогодні вранці, прийде! Ось і вся проблема!
А я думаю-гадаю, якщо ти з пульмонології, то чого я тебе на святі не бачив! А
ти й свято проспав!
Я, вважаючи питання закритим,
піднявся на ноги й з почуттям виконаного обов'язку зібрався продовжити свій,
несподівано перерваний, шлях додому. Єдине, що залишилося, це, так би мовити,
поставити крапку над і – тобто відвести хлопця до відділення. Залишити його тут
було б якось «не комільфо». Не по пацанячому.
- Тебе як звуть? – звернувся
я до малого.
- Сашко.
- О! Тезка! Мене, до речі,
теж Олександром кличуть. Ось що, ми зараз зробимо с тобою, Сашко. Я тебе
проведу до відділення й прикрию від праведного гніву Ольги Леонідівни. Бо,
здається мені, влетить тобі від неї зараз так, що мама не горюй! Ось. А коли ми
прорвемо оборону завідувачки, то ти швиденько пірнеш у ліжко й заснеш. А вже
коли прокинешся, тоді й подивишся, який подарунок тобі приніс Санта-Клаус. Ти ж
писав йому листа с проханням про подарунок? Звісно ж писав! Так от поки ти
спав, тут той дід свято влаштував та подарунки дітлахам роздавав. Тому я
впевнений, що й про тебе він не забув, і твоє новорічне замовлення чекає тебе
на тумбочці. Або під ліжком. Ну що, пішли?
Чи то я так переконливо
виступив, чи то подіяла згадка про подарунок, але Сашко, нарешті, відірвався
від вікна й втупив у мене свої великі, оленячі оченята.
- Правда!? Він дійсно приніс
мені справжні боксерські рукавички!?
Від такого відвертого
дитячого захвату, з яким пролунало запитання та від сенсу самого питання, мені
стало якось ніяково. Та звідки я ж знаю, чи купили йому батьки ті кляті
рукавички! Тим більш, що я не пам'ятаю, щоб щось подібне було у моїй торбі,
коли я роздавав дітлахам підписані подарунки. І, до речі, якщо його не було на
святі, то його подарунок повинен був би залишитися у моєму мішку. Логічно?
Більш-менш. Хоча, скоріш за все, Ольга Леонідівна, знаючи, що хлопчика не буде
на святі, могла той пакунок сама покласти до його палати.
- Навіть не сумнівайся, – якомога
впевненіше відповів я. – А ти що, боксом захоплюєшся?
- Так. У мене татко боксер.
Мені мама розповідала, що він чемпіон! Я теж хочу бути боксером, але лікарі не
дозволяють, кажуть, що у мене проблеми з легенями. Але мене тут обов'язково
вилікують і після лікарні мама запише мене до клубу! Тож я й хочу, аби у мене
були справжні боксерські рукавички! Уявляєте, як це круто! – затараторив малий,
дивлячися на мене.
Слухаючи Сашка, я відчував,
як по спині побігли мурахи. Мені що, пороблено з цим боксом? Зранку Ірка на цей
мозоль наступила, зараз цей малий під ребра штрикнув. Чортівня якась. У
потилиці болючим клубком почав збиратися біль. Цього зараз ще не вистачало. За
цілий день купити знеболювального розуму не вистачило – на коньячок за диваном понадіявся,
дурень. Тепер, доки до нього доберуся – голова від болю лусне. Все, пора
закінчувати цю благодійність. Зараз відведу малого, як і обіцяв, до палати й
швидко додому. «Лікуватися».
- Звісно ж круто! –
перемагаючи біль у голові, награно захоплено підтримав я Сашка. – Тому давай не
будемо гаяти часу й підемо у відділення.
- Дякую вам, дядечку, та мене
не треба проводжати. Тітка Оля мене лаяти не буде. Вони з мамою подруги, – вимовляючи
це, малий весело застрибав сходами вгору.
- Ну й добре раз так. Мамі
привіт передавай. Як її ім'я, до речі?
- Маму Катя звуть. До побачення,
дядь Саш!
- Бувай! А на бокс мама Катя
тебе нехай обов'язково запише!
Малий у відповідь радісно
махнув рукою у короткому рукаві.
«Слава Богу! Громадянський борг
виконано, тепер бігом додому», – думав я, дивлячися, як хлопець зникає у
темряві четвертого поверху. Та все ж таки щось мені було не зрозуміло. Щось
потребувало роз'яснень. Тільки що? Мій мозок, що вже плавився від болю, з
останніх сил намагався знайти відповіді.
- Сашко! Я трохи не второпав:
а чого ти сказав, що мама тобі про тата розповідала!?
Нарешті те незрозуміле, що клубочилося у моїй голові, сформувалося
у питання.
- Тому, що я його ніколи не бачив! – впала на мене зверху
відповідь хлопчика.
- Чуєш, Сашко! А як твоє прізвище!? – рот вистрелив
питанням навіть не поцікавившись у мене, чи хочу я це знати.
- Костенко!
3
Світанок я зустрів на кухні
перед порожньою пляшкою з під «ліків», надгризеною сосискою та металевою банкою
з почавленими шматками сардин в олії. Так собі сніданочок. Біль у голові
відступила, та очікуваного полегшення
я не отримав. Ні, якби я зараз, після «дози», ліг спати, то усе було б як
завжди: після пробудження мене б чекали важке похмілля й люта спрага. Але я не
ліг. Думки, що ганяли у моїй голові, наче боліди на Формулі-1, не дали мені
цього зробити. Тому я сидів, упершись застиглим поглядом у вікно, й намагався
хоч якось вистроїти ті думки у більш-менш пристойний стрій.
Катя Костенко. Тиха,
сором'язлива дівчина з моєї бурхливої юності. З великими, постійно здивованими
очима, довгою, русою косою та лагідною посмішкою. Моє перше, короткострокове кохання. Невже, через стільки років, доля
знову звела нас у цьому місті? Та ну, маячня якась! Це просто дурний збіг імені
та прізвища. Не більше. Звідки вона була? Здається з Розівки. Точно! З Розівки!
Край географії – так ми тоді казали про її село. Блін, шкода, що не додумався
запитати Сашка звідки вони. Якби спитав, то не сидів би зараз, як телепень,
граючися у «Що? Де? Коли?». У якому році це все було? Моя, розбавлена ранковою
дозою алкоголю, пам'ять, хитаючися, полізла у свої засіки.
Здається, то був 1998-й. Точно, кінець 98-го! Я тоді якраз зі зборів повернувся
й Алік, тоді ще мій друг, а тепер сраний бізнесмен і новий Іркин чоловік,
запросив мене на вечірку до універсітетської общаги…
* * *
-
Саню, та задовбав ти вже своїм режимом! Ти ж тільки зі зборів. Тренування в
тебе лише завтра. То чого б й не дати собі тимчасовий відпочинок? Люди першу в
житті сесію здали, відсвяткувати збираються по нашому, по студентські! Дівчата
з філологічного до себе в общагу запрошують! А дівчата там, я тобі скажу, кров
з молоком! В основному селяночки. Смаколиків домашніх навезли, самогоночки…Вип’ємо, потанцюємо. Це ж рай, братан! – заливався солов'єм
Алік, чимчикуючи поряд зі мною до зупинки.
Він
зустрів мене з потягу на вокзалі «Запоріжжя-I» й відразу вибухнув інформацією,
щодо намічених на вечір посиденьок.
-
Я не п’ю, – може занадто різко відповів я, бо втомлений зборами,
дорогою й цією словесною атакою друга, зараз мріяв лише про одне: помитися й
завалитися спати.
- Та не пий! Тобі що, хтось
заливати той самогон збирається. Не п'є він. Нам більше буде, – бубонів поряд
Алік, – але ж від колективу відриватися теж не годиться. Посидиш, музон
послухаєш, з дівчинкою якоюсь потанцюєш. Обстановку треба змінити, братан, бо
ти, як той баран, уперся у свій бокс й крім нього світу білого не бачиш!
Врешті решт, аби цей реп'ях
від мене відчепився, я погодився.
- Ну, як тобі!?
Трохи похитуючися, тримаючи в
одній руці металевий кухоль з якимось пійлом, а другою обіймаючи за талію високу,
темноволосу дівчину, до мене підрулив Алік. Не дочекавшися відповіді, він
махнув у мою сторону рукою, у якій тримав напій й пафосно вимовив, звертаючися
до своєї чергової подруги:
- Знайомся, сонечко, це мій
найкращий друг, наразі студент другого курсу фізвиховання нашого універу, а у майбутньому:
зірка українського боксу, Олександр Смірно-о-о-в!
Закінчив представлення моєї
особи на манір Майкла Баффера, Алік, задоволений собою, заіржав як кінь, впав на ліжко навпроти мене, й
потягнув собі на коліна дурнувато усміхнену дівчину.
- А цю кицю звуть Мар'яна.
Перший курс. Майбутня філологиня, – Алік ласо дивився на свій трофей. –
Мар'яночка завтра по обіді їде додому, але урочисто пообіцяла усю ніч розповідати
мені про таємниці мовознавства. Правда ж, кицюню?
- Відвали, – мляво відповіла
нова знайома. – Може у коридор підемо, потанцюємо? Бо сидіти у цій кімнаті
вкрай небезпечно. Катька побачить, то будемо летіти звідси світ за очі.
-
Ху із Катька? – награно перелякано вигукнув Алік.
- Катька, це моя сусідка по
цій кімнаті й староста блоку. Вчимося в одній групі, – гидливо скрививши напомаджені
губки, повідомила нам Мар'яна. – Задовбала вже усіх своїми принципами. Така
вже, блін, правильна, що…
Речення вона не закінчила, бо
двері відчинилися й у кімнату влетіла дівчина. Невисокого зросту, з заплетеним
у доволі товсту косу, білявим волоссям. Спортивний костюм, в який вона була вдягнена,
був їй трохи завеликий, тому оцінити фігуру не було ніякої можливості. Та якби
й була, я б все одно нею не скористався. Очі! Ось до чого я прилип своїм
поглядом. Як пишуть письменники у таких випадках: «Він потонув у її очах». Зараз
сенс цього до мене дійшов остаточно й безповоротно. Я дійсно відразу потонув у
цих двох блакитних озерах.
- Чого витріщився!? – наче
крізь туман долетів до мене дзвінкий голос прибулої.
Я не відповів. Не зміг, бо повністю поринув у блакить її
очей. Не дочекавшись відповіді, білявка накинулася на подругу:
- Мар'яна! Я ж просила під час вечірки замикати кімнату!
А ти мало того, що цього не зробила, так ще й жеребців сюди понаводила!
- Агов! Тихіше, дівчинко! – став на захист своєї пасії
Алік. – Ти людей уперше бачиш, а вже облаяла їх, як собака.
Від цих слів ніздрі дівчини розширилися, вбираючи
повітря, брови зійшлися над переніссям в одну хвилясту лінію, а в очах-озерах
почав збиратися шторм.
- Вибачте, то моя провина, – нарешті вимовив я,
повернувшися у реальність. – Я не полюбляю такі гучні заходи, тому, коли
знайшов порожню кімнату – з радістю заховався в ній від натовпу, а друзі мене
щойно знайшли й тягнуть танцювати. Не хочете приєднатися до нас? Мене, до речі,
Олександром звуть. А вас?
Мій впевнений
тон подіяв на неї, як холодний душ. Дівчина відразу якось розгубилася, й
поглянув на мене, зніяковіло вимовила своє ім’я:
- Катя.
- Дуже приємно, Катя. То як? Згодні зі мною потанцювати?
- Вибачте, але мені теж не до вподоби гучні вечірки. Я
збиралася на вечірню пробіжку, коли на вахті Віра Степанівна мене зупинила й
відчитала за шум на нашому поверсі. Я ж староста цього блоку. Відповідаю за
порядок. Тому й повернулася, аби…
- Аби трохи прикрутити нам звук! – весело закінчив за неї
Алік.
Очі дівчини вистрелили у нього двома блискавками, що за
секунду могли б спопелити камінь.
- Так. Годі вже
кусати один одного! – гримнув я на товариша, й
надалі вже звернувся до нової знайомої: – Давайте ми з вами, Катя, ось що
зробимо: ви рушайте на свою пробіжку, а я допоможу вам тут уникнути
неприємностей, зменшивши звук цієї вечірки. Домовилися?
Дівчина ошелешено кивнула на знак згоди. Алік з Мар'яною
сиділи мовчки, з розкритими ротами й витріщеними очима.
- Ось і добре. Але натомість на мою послугу ви повинні
пригостити мене кавою. Це не обговорюється. Тож коли набігаєтеся, приходьте у
«Тетянин день». Я на вас там буду чекати.
Не даючи змоги Каті оговтатися, я вийшов з кімнати у
гучний вир студентської гулянки.
Ну
якось так все й закрутилося. А далі було, як у всіх: перші прогулянки, перші
обнімашки, перші поцілунки й, нарешті, перший секс. Ми були щасливі.
Незадоволеним у цій ситуації був лише
Віктор Іванович, мій тренер по боксу.
-
Сань, що з тобою коїться? – якось, здається це було у травні, накинувся він на
мене, коли я в черговий раз запізнився на тренування. – Тільки залиш собі оті усі
твої побрехеньки, щодо відсутності транспорту, або про двері квартири, що
раптово зачинилися, та інші страшні історії.
Доки я, згораючи
від сорому, панічно вигадував чергову відмазку, у нашу розмову втрутилася Ірка
– шістнадцятирічна донька Віктора Івановича, яка постійно ошивалася біля татка
у спортивному залі, наче у неї й занять інших не було.
- Так він же ж по вуха закоханий! Ти що, татку, дійсно
цього не бачиш!?
Як би я міг, то вмить стер би з лиця землі цю
ляльку-переростка своїм поглядом.
- Яке, в біса, кохання, коли у нас змагання на носі! Знайшов
час! Сань, нас у червні Львів чекає, не забув!?
Я перший раз у своєму житті бачив тренера водночас таким
злим й таким розгубленим. Він роздратовано відкинув у бік «лапи», здоровенні
такі боксерські рукавички для відпрацювання ударів у парі, й мовчки пішов у
тренерську.
- Тебе хто за язика тягнув, опудало веснянкувате!? – у
відчаї накинувся я на дівчину. – Що ти взагалі знаєш про кохання!?
- Знаю! Може ще більше, ніж ти! – прошипіла Ірка
відводячи в бік очі, які в мить наповнилися вологою.
Приїхали. Мені колись хлопці казали, що донька тренера до
мене «не рівно дихає», та я на це навіть уваги не звернув. Ну вигадала школярка
собі об'єкт обожнювання. Ну зітхає по ньому щохвилини й подружкам усіляку
локшину на вуха вішає. Так у їхньому віці це нормально. Гормони, мать їх так,
гуляють. Перебіситься згодом. Я філософскі зітхнув й пішов в роздягальню. Не
мій сьогодні день.
За розум, я, звісно ж, взявся. Катруся мене зрозуміла,
тому останні тижні перед змаганням робила все для моєї, ні, для нашої,
перемоги. Моя дівчинка завзято взялася контролювати виконання мною розпорядку
дня. Тренування, харчування, відпочинок, все тепер було у її ніжних ручках. Як
же мені це подобалося! Наче на крилах я влітав у спортзал й на одному диханні, практично без перерв, відпрацьовував двогодинне
тренування. Віктор Іванович був у захваті від моїх досягнень. «Саня! Ти
справжній монстр! Перше місце наше, без варіантів!», - щодня чув я від нього.
За всі ці дні Ірки у залі я не бачив.
- Сашко! Вже
час! – гукнув до мене Віктор Іванович з дверей вагону. – Відправляємося.
Ми з Катею насилу
розчепили обійми.
- За тиждень я
повернуся. Зустрінеш мене?
- Зустріну. А
якщо повернешся переможцем, то щось тобі скажу.
- Що?
- Їдь. Через
тиждень дізнаєшся!
- Молодий
чоловік, зайдіть, будь ласка, до вагона. Ми вирушаємо.
Довгий,
прощальний поцілунок. Погляд її великих, наповнених слізьми, оленячих очей. Декілька
невпевнених кроків за потягом…
Все. Це все, що залишилося у моїй пам'яті про Катю. Через
тиждень, коли я повернувся з перемогою, на пероні її не було. І більше я її не
бачив.
За два дні до мого повернення Катя, нічого нікому не
пояснюючи, раптово забрала документи з універу, виписалася з гуртожитку й зникла
у невідомому напрямку. Це єдине, що мені змогли повідомити, спантеличені цією подією
не менш ніж я, Алік з Мар'яною. На мене впало небо.
Я її шукав. Довго. Правдами й не правдами здобув її
адресу в деканаті. Їздив у ту довбану Розівку. Знайшов її хату. Вислухав якусь
маячню від її матері на кшталт, що я не пара її донці, що б я дав Каті спокій,
що у неї інші плани на життя й мене в них немає… Тупішого марення я у своєму
житті ще не чув. Мої спроби прорватися у дім й особисто побалакати з Катею
закінчилися викликом міліції. Прийшлося вшиватися ні з чим. А потім я
образився. Бо мав на це повне право. Якого біса зі мною так!? Відкинули, як
непотрібну ганчірку. Чому!? За що!? Хіба я не заслуговую на хоч якесь пояснення!?
Та пішли ви всі!!!
Потроху
я повертався до нормального життя. Хоча ні, не до нормального, до нового життя.
І це нове життя було обмежено лише виснажливими тренуваннями й не менш тяжким
навчанням. Це був мій маленький світ, який я сховав від великого за непробивною
стіною байдужості. І якщо для друзів я іноді відкривав маленьку хвіртку в цій
стіні, то для дівчат місця в моєму маленькому світі не було взагалі. Остаточно
й безповоротно. Єдиним дівчиськом, яке я спокійно сприймав біля себе, була Ірка.
Вона не лізла до мене з розмовами, сповненими співчуття, не давила
перебільшеною увагою. Вона просто постійно з’являлася поряд, коли це було необхідно. Допомагала розв’язати шнурівку на
рукавичках, в потрібний момент опинялася поруч з сухим рушником, або, проходячи
повз ринг у своїх справах, кидала мені пляшку з водою. Просто була поряд, коли
це було необхідно. Ось якось так.
У
2005-му ми з Іркою одружилися. У 2006-му вона народила мені Ярославу.
Чи кохав я дружину
по справжньому? Мабуть, ні. Скоріш за все, Ірка була для мене просто зручною
звичкою. Життя
повело мене по шляху найменшого опору і я усвідомлено повівся. Тому, мабуть, коли
вона мене кинула, я сприйняв це як належне. Без емоцій. Боліло хіба що за
доньку.
* * *
А
зараз, через двадцять років, Катя Костенко знову з’явилася на моєму обрії. «Та може то, взагалі, й не вона!» – я роздратовано встав з-за столу. Вечоріло. Нічого собі,
поснідав. Вже й вечеряти скоро. «Ну й який у тебе план дій? – запитав я сам себе, згрібаючи у відро для сміття порожню пляшку
й залишки їжі. –
Який план? Та той же, що був у мене за часів боксерської
кар'єри: вийти на ринг й розпочати бій, а далі, вже по ситуації, підкорегувати».
Бій
я вирішив розпочати, як заведено у всіх нормальних людей, з понеділка. Тобто
завтра. А зараз…
Я стояв посеред
кімнати, повільно обертаючи головою навкруги й намагаючись пригадати, де вони
можуть бути. Скоріш за все на антресолях у коридорі. Підхопивши з кухні
табурета, я вмить опинився перед пошарпаними дверцятами шафки. Бінго! Через
хвилину риття у непотрібному мотлоху, звідки його там стільки набралося історія
замовчує, я, весь у павутинні, плюючися й чхаючи від вікового пилу, зліз з
табурета зі своєю знахідкою. Мої щасливі боксерські рукавички. «Скільки ж ми з
вами перемог здобули? Зараз вже й не згадаю, – сумно думав я, витираючи пил з
подертої місцями шкіри. – Сашкові завтра подарую. Ото у малого свято буде!».
Завдяки
Ірці – мої фінанси співали романси, але ж на п’ять мандарин та літровий пакунок вишневого соку я все ж таки нашкрябав.
- Куди по помитому! – здоровенна
тітка у запраному медичному халаті, отруйно-жовтих гумових рукавичках та дерев’яною шваброю «збила мене на зльоті» прямо у дверях
пульмонологічного відділення.
-
Так пацієнта провідати, – почав я виправдовуватися перед цією шафою.
-
Та які відвідини зранку! Зараз обхід, а потім усі на процедури розійдуться, –
термінатор-прибиральник ні на міліметр не зрушив з місця.
Будь-яка
спроба прориву закінчилася б для мене реанімацією, тому я вирішив натиснути на
жалість:
-
Вибачте мені, будь ласка, та я тільки пакуночок передам, попитаю щодо здоров’я й швиденько зникну.
- Бахіли де? Верхній одяг
чому до гардероба не здав? – з насолодою маніяка влупила мені два контрольних у
голову ця наречена Шрека.
Я
стояв, відкриваючи та закриваючи рота, як той приглушений окунь. Та звідки я
знаю, де ті бахіли тут брати, й де у цій будівлі той довбаний гардероб!
-
До кого хоч прийшов? – обдарував мене питанням моноліт зі шваброю.
-
До Сашка Костенко, – з надією промимрив я.
-
Костенко? – її, не спотворене інтелектом обличчя, скривилося гримасою думки. – Немає
тут таких.
-
Як це, немає!? Його що, виписали!?
-
Вероніка Іванівна, що у вас там? – почув я знайомий голос десь із глибин
відділення.
Страж
дверей повільно відсунувся у бік і я лицем до лиця зіткнувся з Ольгою
Леонідівною.
-
Та ось, Ольга Леонідівна, відвідувач. Мало того, що у невстановлені години, так
ще й у верхньому одязі та без бахіл, – з величезною насолодою «здала» мене
завідувачці жінка-мамонт.
-
Олександре? Що ви тут робите? Ви когось прийшли провідати!?
Я,
наче школяр, що не виконав домашнє завдання, стояв перед нею, переминаючися з
ноги на ногу й поступово червоніючи. От дійсно, якого біса я приперся сюди
зранку!? Справді ж, є години відвідування й Катя, скоріш за все, буде тут
ввечері.
-
Добре, – перервала мої думки Ольга Леонідівна, – я нічого не розумію, але у
тебе є пів години, аби пояснити мені ціль твого тут перебування. Пішли до мого
кабінету, тільки куртку зніми.
Обережно
обійшовши гору зі шваброю, я, на ходу знімаючи верхній одяг, помчав за Ольгою
Леонідівною. Вероніка! Цю гору м’яса звуть Вероніка! Я ледь
стримував себе, аби не заіржати на все пульмонологічне відділення.
-
Чай будеш? Чайник щойно кипів, – не чекаючи моєї відповіді, завідувачка кинула
у чашку одноразовий пакетик й залила окропом. – Вибач, цукру не має, тож можу запропонувати
лише цукерки.
-
Давайте цукерки.
Я,
не питаючи дозволу, всівся на невеличкий диванчик, кинув поряд свого пакета й
приготувався пити чай та відповідати на питання. І вони не змусили себе чекати.
-
Ну так розкажи мені, Санта-Клаус Олександр, кого ти так раптово прийшов
провідати? Та ще й з ранку, та ще й у понеділок, та ще й тридцятого грудня, –
Ольга Леонідівна, саркастично посміхаючися, рушила до мене з чашкою, повитою
запашною парою.
-
Та тут, знаєте, така історія цікава вийшла: позавчора, після вечірки, я на
сходах лікарні хлопчика зустрів. Звісно ж запитав його, якого біса він не у
ліжку, чому так пізно вештається по лікарні та й усе таке. Ну, розбалакалися ми
з ним. До речі, хлопець з вашого відділення. От. Каже, маму виглядаю, обіцяла прийти,
коли посплю, та не прийшла. А я ж розумію, що на святі його не бачив, то й
кажу, типа, не парся, братан, то ти просто проспав, коли вона приходила. І
свято новорічне проспав, тож, кажу, біжи у палату, там, по любому, Санта-Клаус
твоє бажання тобі під ліжко поклав. Ну, він зраділий і побіг у відділення.
Хлопчик, до речі, про справжні боксерські рукавички мріяв. А що ви на мене так
дивитеся?
Ольга
Леонідівна зупинилася за крок від дивану й дивилася на мене якимось дивним
поглядом. У ньому водночас змішалися стурбованість, жалість й недовіра. І усе
це було направлено на мою особу.
-
Давно зловживаєш?
-
Пробачте, не зрозумів? – від неочікуваного питання завідувачки я розгубився й
засовався на дивані.
-
Вибач, то звісно не моє діло, але спитати тебе про це мене змусило два факти:
по перше це те, що у тебе на обличчі написано про щиру дружбу з зеленим змієм,
а по друге: після того, як ти пішов, я обійшла палати й перевірила, чи усі мої
пацієнти на місцях. Відсутніх не було. Тож про якого хлопчика зараз йдеться?
Він казав, як його звуть?
У
більш дурному становищі я ще не був. Нічого собі заявочки!
-
Знаєте що, Ольга Леонідівна! Вживаю я, чи не вживаю – то моє особисте діло. Але
з білою гарячкою я не знайомий, тому ваш натяк на те, що я був напідпитку й спілкувався
з галюцинацією, не канає. А звуть його, до речі, Сашко Костенко, а його маму,
Катею…
Водночас
із тим, як я закінчував речення, чашка вислизнула з рук Ольги Леонідівни,
гепнулася на підлогу й щедро залила мої кросівки та низ штанів гарячим чаєм.
-
Куриш? – завідувачка простягнула мені відкриту пачку «Парламенту».
-
Ні, то небезпечно для здоров’я.
Ми сиділи у невеличкій
бесідці, що вдало сховалася поміж двома корпусами лікарні. Ольга Леонідівна,
після того, як впустила чашку мені на ноги, навіть не вибачившись, знервовано
заходила по кабінету, інколи кидаючи на мене перелякані погляди. «Ходи но за
мною», –
нарешті видавила вона з себе й вийшла з кабінету. Увесь шлях до бесідки завідувачка
не вимовила й слова. Та, взагалі то, й перші хвилин п’ять ми просиділи мовчки. Жінка відсторонено дивилася кудись перед собою, а
я, нічого не розуміючи, на неї. Тож пропозиція закурити були першими словами,
що я почув від неї, після того, як ми залишили її затишний кабінет. На мої
слова щодо здоров'я вона сумно посміхнулася й, запалив цигарку, мовила:
- А я інколи зловживаю. Коли
от сюди підходить, –
Ольга Леонідівна вказала вільною рукою на горло. – Осуджуєш?
-
З якого!? Кожен випускає пар так, як йому подобається…
- Втішив алкоголік
Санта-Клаус, що розмовляє з галюцинаціями, лікарку, яка лікує легеневі хвороби
у дітей й при цьому сама смалить як паровоз, – багатозначно закінчила речення
завідувачка.
-
Я не розмовляв з галюцинацією! – роздратовано вигукнув я. – Я розмовляв з
нормальним, адекватним хлопчиком!
Мене
реально дратувала поведінка цієї жінки. Що відбувається!? Я прийшов провідати
хлопця, побачити його матір й відповісти на питання, що сидять у моїй голові
вже понад добу. Все! Що тут складного? Я не зобов’язаний розповідати
наліво й направо про мотиви, що привели мене у лікарню цього ранку. Я просто
хочу побачити Катю! Мою Катю! Те, що це саме вона, я не сумнівався. Не можу
пояснити, звідки у мене ця впевненість. Просто знаю. Що буде, коли ми з нею
зустрінемося? Впізнає вона мене? Чи захоче розмовляти? Не знаю! Але доля звела
нас тут через двадцять років не просто так. Небо дає нам шанс, і я його не
впущу! Та замість того, щоб просто провести мене до Сашка, одна чучундра каже,
що такого у відділенні немає, а друга дивиться на мене, як на убогого й тягне
чорт знає куди, покурити! Дурдом якийсь!
Думки,
що металися у моїй голові, потихеньку роздмухали остигле вогнище болю. Блін, як
невчасно. Я заплющив очі й почав масажувати скроні подушечками пальців.
- З Катею Костенко я
познайомилася у середині лютого 2009-го. Вона привезла Сашка за направленням
педіатра Розівської лікарні.
Перші ж слова
Ольги Леонідівни вмить загнали біль, що вже розгорівся у моїй голові, кудись у
самий низ потилиці й твердо притиснули її там до «кращих часів». Я опустив руки
на коліна, давши спокій своїм скроням й завмер, як мисливець у засідці.
Розівка! Це вже не збіг. Затамувавши подих, аби не злякати удачу, я слухав далі.
-
… я була, на той час, його лікарем. За тиждень, поки йшло обстеження Сашка,
Катруся постійно була поруч. Що ранку вона зустрічала мене перед відділенням,
віталася й чекала до закінчення обходу. Потім довго розпитувала мене про хід
обстеження й зникала до вечора, до часів відвідування. А у вечері проходила до
палати й годувала Сашка усілякими смаколиками. Та й не тільки його. Вона якось
встигала приділити увагу усім діткам, що були на цей час поруч. Кому цукерку
дасть, кому мандаринку. Тиха, охайна, завжди усміхнена жіночка. Ти знаєш,
Олександре, як воно буває: у кожного свої проблеми, які треба вирішувати, а
якщо ще перейматися чужими, то ніякого здоров’я не вистачить. Якщо чесно, тоді вона мене дуже дратувала: ці її щоранкові
допитливі розпити, постійне бажання охопити усіх увагою, допомогти, виводили
мене з рівноваги. У мене тоді було дві палати, по п'ять хворих діточок у
кожній, плюс молоді матусі з немовлятами, які теж потребували уваги й постійних
відповідей. Та незабаром я дізналася, не пам'ятаю навіть від кого, що ця,
скромно вдягнена й завжди привітна жіночка, відтоді, як поклала сина до
лікарні, живе на залізничному вокзалі! Ти розумієш, Олександре, наскільки я
була цим вражена! Вона не поїхала додому, як часто роблять іногородні. Вона
залишилася у місті, поряд з дитиною, навіть попри те, що аби винаймати квартиру
в неї не було коштів. Рішення прийшло миттево. Я навіть не встигла його до
кінця обміркувати, як воно вже злетіло з мого язика. Коротше, я запропонувала
їй пожити у мене. На той час я розлучилася із чоловіком, тому місця у моїй
двокімнатній квартирі було достатньо. Звісно ж її паталогічна скромність
відразу істерично запротестувала. Та обставини змусили Катю змінити своє
рішення й погодитися на мою пропозицію. У хлопчика було виявлено вроджену
лобарну емфізему, а єдино правильним методом лікування цієї вади є оперативний
- видалення хибно розвинених сегментів або цілої частки легені. Операцію було
призначено на 7 березня. Доопераційний й, тим більше, післяопераційний період потребує
багато уваги. Це купа ліків, це якісне харчування хворого, догляд. Ну ти
розумієш. Так от, з грошима на ліки ми питання вирішили: мені якимося чином
вдалося тимчасово пристроїти Катрусю прибиральницею у травматологію. Ну а щодо
якісної їжі, то моя кухня була у повному її розпорядженні.
-
Зачекайте! Щось я не врубаюся, – перебив я монолог Ольги Леонідівни. – Ви
розповідаєте про події 2009 року. Хлопчику, з яким я балакав, було років дев’ять – десять, тож тоді йому було десь пів року –
рік, тобто немовля, тож чому Катя жила на вокзалі, а не у палаті поруч з
дитиною? І де у цій історії про батька Сашка?
-
Де у цій історії про батька Сашка? – Ольга Леонідівна почала відповідь з мого
останнього питання, невідомо чому, проігнорував попередні. – Це було ввечері,
напередодні дня операції. Катя дуже нервувала, та й я, чесно кажучи, теж. Тому,
аби трохи зняти напругу, я вмовила її розслабитися за келихом вина. Тож ми
сиділи на кухні, пили вино й скаржилися одна одній на чоловіків.
У батька Сашка
Катя закохалася з першого погляду. Остаточно й безповоротно. Це сталося, коли
вона вчилася на першому курсі нашого Запорізького універу. Знаєш, у тому, що
вище лікарні за два квартали. Вони познайомилися на якійсь студентській
вечірці. Він був другокурсником фізичного факультету. Красунчик курсу, боксом
серйозно займався. Тож побачила вона його й, як кажуть, пропала дівка. Й ти
знаєш – він відповів взаємністю. Ну, принаймні вона в це повірила. А далі, як в
усіх закоханих: поцілунки, обіцянки у довічному коханні, фізичні відносини,
куди ж без них. Катерина була на сьомому небі від щастя. У травні 99-го, коли
вона проводжала його на змагання, Катя була на третьому місяці вагітності. На
вокзалі вона не наважилася сказати про це своєму коханому, а приберегла цю новину
на потім. Хотіла порадувати його після повернення. Та не судилося. Наступного
дня до неї прийшла дівчина. Іриною її звали, чи що? Не пам’ятаю вже. Так ось
вона зі слізьми на очах просила Катю відпустити хлопця, не руйнувати їх щастя,
бо чекає від нього дитину, й вони збираються одружитися через місяць після
того, як він повернеться зі змагань.
Як би я, коли небуть опинився у ринзі з Тайсоном й
отримав від нього прямий у голову, то це здалося б мені просто дружнім
погладжуванням по щоці у зрівнянні з тим, що я зараз відчув. А відчув я себе
так, наче мене збив потяг. Ось що хотіла сказати мені Катя після мого
повернення! Вона була вагітна! Вона носила під серцем мою дитину! А Ірка!? Як!?
Як вона взагалі на таке зважилася!? Це ж якою тварюкою треба бути, аби таке
зробити? Сука-а-а! А я тоді хто? Поїхав у ту Розівку кохану шукати. Молодець,
Сашуня! На поріг його, бачте, не пустили, а він й образився. Розвернувся й гордо
повернувся додому. Образливий, б ... ь, який! Чого не залишився!? Чого не
знайшов можливості зустрітися, написати, та біс його знає, зв'язатися якимось
чином!? Ні, ми ж горді! Нас дівчина кинула, а це ж для пацана западло! А Ірка,
падлюка, так ненав'язливо поряд завжди була, втішала. Ох Сашко, Сашко. Що ж ти
наробив. Біль, загнаний у низ потилиці прорвав оборону й шарахнув мене так, що
й в очах потемніло.
- Тож вона
забрала документи з університету й повернулася додому, – здалеку, як
крізь густий туман чув я голос Ольги Леонідівни. – Мати у неї сувора була, сама
Катю виховувала, без чоловіка. Як про все дізналася, відлупила доньку добряче й
у хаті закрила. Катя казала, що хлопець той приїжджав до них, та мати його нагнала.
А у грудні 99-го Катя народила хлопчика. Так і жила собі спокійно. Заміж, до
речі, так і не вийшла. Казала: «В моєму житті буде тільки двоє чоловіків:
перший, то мій син, а другий, то чоловік, який подарував мені мого сина ». А
потім Сашко захворів.
- А як звали
того хлопця, батька Сашка, вона не казала? – кривлячись від больових спалахів,
які супроводжували кожне слово, видавив я питання.
- Ти знаєш, ні.
Я питала декілька разів, але марно.
- Слухайте,
Ольга Леонідівна, – через той пекельний біль я вже ледь розмовляв, – я
заплутався. Сашко, як ви кажете, народився у 1999-му році, так?
- Так.
- Коли Катя
поклала його у лікарню, то йому було дев’ять, так?
Завідувачка кивнула.
- Зараз у нас кінець 2019-го. То виходить, що хлопцеві
повинно бути двадцять років. То як таке може бути, що позавчора я бачив
дев'ятирічного Сашка Костенко?
- Я не знаю, Олександре. Річ у тому…
Завідувачка нервово пройшлася по кишенях й, врешті решт,
витягнув з одної з них носову хустку, почала обережно, аби не розмазати макіяж,
витирати зволожнілі очі.
- …річ у тому, що Сашко Костенко
помер в ніч з восьмого на дев'яте березня 2009 року у палаті реанімації. Як я
тобі казала, операцію провели сьомого березня. Пройшла вона вдало, стан
хлопчика був стабільний. Катя була біля нього у реанімації. Я провідувала її у ту
ніч, бо чергувала по відділенню. Спеціально помінялася з подругою змінами, аби
бути поряд з ними. Все було нормально, розумієш!? Але раптом різке падіння
тиску, хлопчик почав задихатися, ротом пішла кров… Бригада реаніматологів
зробила все, що змогла. Повір мені. Я знаю. Але… – Ольга Леонідівна закурила ще
одну цигарку. –
Коли я прибігла, Катруся сиділа біля палати. Віриш,
Олександре, я її не впізнала. Я побачила перед собою стару, втомлену життям
жінку, з порожнім поглядом й зморщеним часом обличчям. Вона не реагувала ні на
що. Я балакала до неї, трусила, як грушу, навіть ляпасів по обличчю надавала.
Ніякої реакції. Я побігла до дівчат у маніпуляційну, швидко підготувала шприц з
потужним заспокійливим, а коли повернулася – її на стільці вже не було. Я кинулася
по коридору, заглядала у палати, побігла сходами врешті решт. Ніде її не було.
А коли вибігла на вулицю, то на проспекті почула глухий удар й виск гальм
якоїсь автівки.
Вона завмерла, порожнім поглядом дивлячися перед собою.
Разом із нею завмерло моє серце.
- Ви знайшли її? – вже знаючи правду, все ж змусив я себе
поставити це питання.
- Знайшла. На проспекті перед лікарнею. Вона лежала, як
поламана лялька на мокрому асфальті. Якийсь покидьок збив її автівкою й втік з
місця злочину. Вони померли в одну ніч. Мати й син. Не захотіли розлучатися, й
разом полетіли на небо.
* * *
Катя. Сашко. Вони стояли метрів за п'ятнадцять від
бесідки. Моя кохана, моя єдина дружина перед Богом, тримала за ручку мого сина.
Живі! Вони живі! Ось вони! Я їх бачу! Ну і жарти у вас, Ольга Леонідівна! Треба
ж таке вигадати! Так же ж можна й з розуму з'їхати. Я зробив довгий видих й полегшено
посміхнувся. Катя відповіла найчарівнішою посмішкою у світі й махнула мені
вільною рукою. Господи, чого ж я сиджу, як засватаний! Треба ж бігти до них!
Обійняти, поцілувати, щось казати в решті решт! Я підхопився на
ноги. У цей час дві фігури повільно розвернулися й тихо пішли по
лікарняній алеї. Катя, Сашко! Зачекайте! Я кинувся навздогін, але як я не
намагався – відстань між нами не скорочувалася. Таке враження, що я йшов по
пояс у воді. Вони потихеньку йшли на вихід з лікарні. Я, як божевільний, допомагаючи
собі руками, розгрібав невидиму, густу перешкоду. Стійте! Я не можу дозволити
собі втратити вас вдруге! Мої ноги тремтіли від напруги, легені палали від
нестачі повітря, а по щоках котилися сльози відчаю. Не кидайте мене! Катя з
Сашком не поспішаючи вийшли за ворота лікарні й почали перетинати проспект. Коли
я «доплив» до виходу, вони вже, перетнув дорогу, зникали у невеличкому сквері,
що був розташований навпроти лікарні. З останніх сил я доплентався до першої лавки.
Вони зупинилися неподалік. Дві пари оленячих очей дивилися на мене. Одні,
дитячі – зацікавлено, а другі, жіночі, випромінювали таке щиру любов, на яку
здатна тільки по справжньому закохана жінка. Я умиротворено посміхнувся
найдорожчим у світі людям. Тепер у нас все буде добре. Тільки зачекайте мене,
мої любі. Зараз я трохи перепочину, трохи вгамую цей скажений стук у голові й …
Бум! Бум! Бум! Суддя
скажено лупив по гонгу своїм дерев’яним калаталом.
Наче з туману, далеко й нерозбірливо, над головою хтось рахував: один, два,
три… «Саня, вставай!» – істерично горланив з того ж таки бісового туману
знайомий голос. Бум! Бум! Бум! Якого чорта суддя гамселить по тій довбаній
тарілці!? Відлік ще триває! Бій не закінчено! Я ще можу піднятися! Бум! Бум! Бум!
… Шість. Лише тільки шість. Ще купа часу. Я зараз піднімуся. Коли рефері скаже
вісім – я встану… Десять! Калаталка оскаженіло затарабанила по мідній тарілці…
«Нокаут!» – почув я голос судді. «Останній нокаут», – майнула в моїй голові
думка. І згасла.
* * *
Сайт Запоріжжя 061.ua - стрічка новин.
У запорізькому сквері
виявили труп.
Труп
чоловіка виявили сьогодні близько обіду, 30 грудня, в самому центрі міста - в
сквері, що напроти обласної дитячої лікарні. Тіло чоловіка лежало біля лави на
тротуарній плитці. Чоловік вже був без ознак життя, тож медики, які прибули у
сквер, лише констатували його смерть.
На
місці події працювала слідчо-оперативна група. Як повідомили в прес-службі
поліції, вже вдалося встановити особу померлого чоловіка. Відомо, що йому було
39 років. Експерти мають встановити причину смерті.
Запоріжжя.
Січень - березень 2020 року
Немає коментарів:
Дописати коментар